Коротка історія епіляції, насправді, не така вже й коротка. Небажане волосся на тілі видаляли ще у Стародавньому Єгипті. На давніх індійських скульптурах люди (та боги) зображені без рослинності на грудях, під пахвами та в паху. У більшості культур світу волосся на тілі вважалося некрасивим та не дуже-то й потрібним. З багатьох причин: естетичних, гігієнічних, релігійних і, навіть, з філософських – наприклад, буйні зарості в “неналежних” місцях сприймалися як прояв тваринної природи.

Небажане волосся могло навіть призвести до особистої трагедії. Так сталося з дружиною Джона Раскіна, Еффі Грей. Розповідають, що пошлюбної ночі молодий увійшов у подружню спальню та… який жах! виявив у коханої на лобку пишні ку́щі. Це настільки відрізнялося від елегантної та безволосої краси античних статуй, що славетний художник, мистецтвознавець і естет (ледве стримуючи позиви на блювоту) прожогом вискочив з сімейної почивальні. І не заходив туди більше ніколи. Через шість років Еффі Грей (залишаючись невинною) отримала розлучення та вийшла заміж за іншого відомого художника, Джона Еверетта Мілле. Він не був аж таким ідеалістом та із розумінням відносився до природнього стану людського тіла: у другому шлюбі Еффі народила вісьмох дітей.

Точно сказати, коли з’явилася епіляція – неможливо. В Єгипті часів фараонів вона вже напевно існувала. Попервах собі волосся видаляли жерці – вони були зобов’язані дотримуватися ритуальної чистоти. Пізніше видаляти заріст з-під пахв та з зони бікіні почали жінки. Здебільшого для видалення волосся використовували бритву; інколи – пемзу; але багаті дами могли застосовувати пасту з меду та масла.

У Стародавній Греції теж видаляли волосся з тіла. Причому це робили не тільки жінки. Для чоловіка (особливо для чоловіка з вищих верств суспільства) вважалося пристойним мати волосся тільки на голові, заріст на грудях, руках, ногах, під пахвами та біля геніталій ретельно видалялася. Для епіляції греки використовували три способи: вищипування волосся за допомогою пінцетувипалювання вогнем та випалювання гарячою золою.

З часом грецький звичай перейняли і давні римляни. Правда, чоловіки у Римі перестали видаляти волосся з лобка; на грудях, руках та ногах рослинність видалялася у залежності від капризів моди та смаку, але, наприклад, безволосі ніздрі та пахви («Запах провідці отар, цапа, з під пахв щоб не чувсь» – радив Овідій) були обов’язковою ознакою культурної людини. Жінки видаляли зайве волосся з усього тіла: «Далі. Чи варто про те, щоб у тебе з-під пахв не йшов запах, Щоб у жорстких волосках ноги твої не були?» – питав той же Овідій у своєму “Мистецтві кохання”; але заріст у зоні бікіні інколи лишали. До наведених вище способів епіляції римляни додали ще декілька: видалення волосся за допомогою вапна“гоління” ниткою та воскову епіляцію (бджолиний віск перемішували зі смолами, дьогтем та іншими інгредієнтами та наносили на тіло гарячим – як і зараз).

Ось приклад давнього рецепту з використанням вапна: “…мазь для видалення волосся … роби так: треба насипати три унції просіяного негашеного вапна у глиняний горщик та приготувати з неї [гарячу] кашицю, додатиь одну унцію аурипігменту та знову поставити варитися, перевіряючи пір’їнкою, чи готова кашиця. Дивись, щоб не переварилося, а також не залишай її подовгу на шкірі, бо дуже вже гаряча”. Не намагайтеся повторити це вдома – від такого засобу з вас просто може злізти шкіра.

Також стародавні римляни винайшли кілька “магічних” притирань “від волосся”, але про них пізніше – бо їх розквіт прийшовся на Середні віки.

Наступним важливим етапом у історії епіляції ми зобов’язані арабам. Згідно вимог ісламу, мусульманин мусив регулярно видаляти волосся з-під пахв та з паху. Попервах для цього використовували традиційні методи (гоління, вищипування пінцетом тощо), але у VII столітті на Ближній Схід з Індії прийшов цукор. І араби пристосувалися робити з нього пасту для видалення волосся – так з’явився шугарінг.

В середньовічній Європі шугарінг не прижився – кліматичні умови не підходили для вирощування цукрової тростини. У наслідок цього цукор був занадто дорогий і занадто смачний для того, щоб використовувати його на всякі дурощі. І взагалі епіляція втратила на популярності – волосся з тіла видаляли переважно куртизанки та дами з вищого товариства. При цьому використовували методи успадковані від античності. Інколи досить фантастичні. Як, наприклад, такий: “Молоко суки, козині слізки та молочко молочаю, якщо їх змішати, не дають рости видаленому волоссю, якщо відразу намастити потрібне місце. Це допомагає, щоб не ріс дитячий пушок”.

Взагалі ж на Заході епіляцію вважали діянням грішним. Та й навіщо вона – якщо оголених тіл одне одного не бачило навіть подружжя: пристойність вимагала займатися сексом у сорочках. Ось і вийшло, що волосся видаляли лише куртизанки та вільнодумні дами з вищих верств – та и те не всі. Тим більше, що існували інші способи прикрашення інтимних місць. Як, наприклад, описані Брантомом (йдеться про француженок XVI сторіччя): «Чув я про іншу красиву та достойну даму, у котрої волосся це було так довге, що вона заплітала їх, накручуючи на шнурки та стрічку червоного або іншого кольору, завиваючи таким чином, точно буклі на перуці, а потім прикріпляла до стегон і в такому вигляді показувалася інколи чоловіку або коханцю».

А чоловіча епіляція у середньовічній Європі остаточно канула в Лету.

Така ситуація зберігалася до XIX – початку XX століть. Епіляцію робили переважно проститутки (аби не передавати клієнту небажану живність), дами демімонду, танцюристки, моделі (мова  про моделей скульпторів та живописців – вони видаляли волосся, щоб походити на античні скульптури) та рідкі не закомплексовані представниці вищих прошарків суспільства. Наприкінці XIX століття, правда, винайшли метод електричної епіляції (у 1875 році; кожна волосина випалювалася розрядом току, який підводився до неї за допомогою дуже тонкої голки), але цей метод був дорогим і складним, через що й не розповсюдився широко.

У минулому сторіччі звичаї стали більш вільними і догляд за тілом (та його прикрашення) перестали вважатися чимось гріховним. Спершу (в 1920-х) прийшла мода на короткі сукні. Та волосся на ногах ще можна було замаскувати за допомогою панчіх. Але з’явилися купальники-бікіні – і це був вирішальний удар. Епіляція відродилася. Почалося, звісно, зі звичайного гоління. Та у 1950-х роках сім сестер з Бразилії перебралися до Нью-Йорку і привезли туди шугарінг (який, в свою чергу, завезли у Бразилію емігранти-араби і який там чудово прижився – через спеку та моду на вже згадані купальники-бікіні). В 1960-70-х тріумфальний похід епіляції дещо уповільнився (через введену хіпі моду на природній вигляд), але потім продовжилося з новою енергією. Тим більше, що з’явилися нові способи видалення волосся – фото-епіляція та лазерна епіляція. Повернулася навіть чоловіча епіляція.

Зараз на Заході роблять собі епіляцію (хоча б час від часу) біля 80% жінок. У зв’язку з цим екологи навіть почали непокоїтися через загрозу для існування лобкової воші – ніби, епіляція зони бікіні нищить її середовище проживання.

Тим не менш, способи видалення волосся лишаються на здивування консервативними. У більшості випадків (70-98% – залежно від зони на тілі) користуються звичайною бритвою, ще у 3-5% випадків – електробритвою або епілятором. До 7% епіляцій (знову ж таки, залежно від зони) роблять за допомогою шугарінгу або воску. І лише 1-2% (в сумі) дають електроепіляція, фотоепіляція та лазерна епіляція. Стільки ж залишається на долю пінцету або нитки. Ще біля проценту дають креми для епіляції та різноманітні хімічні методи. Цікаво, якою епіляція буде у майбутньому?