Коротка історія епіляції, насправді, не така вже й коротка. Небажане волосся на тілі видаляли ще у Стародавньому Єгипті. На давніх індійських скульптурах люди (та боги) зображені без рослинності на грудях, під пахвами та в паху. У більшості культур світу волосся на тілі вважалося некрасивим та не дуже-то й потрібним. З багатьох причин: естетичних, гігієнічних, релігійних і, навіть, з філософських – наприклад, буйні зарості в “неналежних” місцях сприймалися як прояв тваринної природи.
Небажане волосся могло навіть призвести до особистої трагедії. Так сталося з дружиною Джона Раскіна, Еффі Грей. Розповідають, що пошлюбної ночі молодий увійшов у подружню спальню та… який жах! виявив у коханої на лобку пишні ку́щі. Це настільки відрізнялося від елегантної та безволосої краси античних статуй, що славетний художник, мистецтвознавець і естет (ледве стримуючи позиви на блювоту) прожогом вискочив з сімейної почивальні. І не заходив туди більше ніколи. Через шість років Еффі Грей (залишаючись незайманою) отримала розлучення та вийшла заміж за іншого відомого художника, Джона Еверетта Мілле. Він не був аж таким ідеалістом та з розумінням відносився до природнього стану людського тіла: у другому шлюбі Еффі народила вісьмох дітей.
Точно сказати, коли з’явилася епіляція – неможливо. В Єгипті часів фараонів вона вже напевно існувала. Попервах собі волосся видаляли жерці – вони були зобов’язані дотримуватися ритуальної чистоти. Пізніше видаляти заріст з-під пахв та з зони бікіні почали жінки. Здебільшого для видалення волосся використовували бритву; інколи – пемзу; але багаті дами могли застосовувати пасту з меду та масла.
У Стародавній Греції теж видаляли волосся з тіла. Причому це робили не тільки жінки. Для чоловіка (особливо для чоловіка з вищих верств суспільства) вважалося пристойним мати волосся тільки на голові, заріст на грудях, руках, ногах, під пахвами та біля геніталій ретельно видалялася. Для епіляції греки використовували три способи: вищипування волосся за допомогою пінцету, випалювання вогнем та випалювання гарячою золою.
З часом грецький звичай перейняли і давні римляни. Правда, чоловіки у Римі перестали видаляти волосся з лобка; на грудях, руках та ногах рослинність видалялася у залежності від капризів моди та смаку, але, наприклад, безволосі ніздрі та пахви («Запах провідці отар, цапа, з під пахв щоб не чувсь» – радив Овідій) були обов’язковою ознакою культурної людини. Жінки видаляли зайве волосся з усього тіла: «Далі. Чи варто про те, щоб у тебе з-під пахв не йшов запах, Щоб у жорстких волосках ноги твої не були?» – питав той же Овідій у своєму “Мистецтві кохання”; але заріст у зоні бікіні інколи лишали. До наведених вище способів епіляції римляни додали ще декілька: видалення волосся за допомогою вапна, “гоління” ниткою та воскову епіляцію (бджолиний віск перемішували зі смолами, дьогтем та іншими інгредієнтами та наносили на тіло гарячим – як і зараз).
Ось приклад давнього рецепту з використанням вапна: “…мазь для видалення волосся … роби так: треба насипати три унції просіяного негашеного вапна у глиняний горщик та приготувати з неї [гарячу] кашицю, додатиь одну унцію аурипігменту та знову поставити варитися, перевіряючи пір’їнкою, чи готова кашиця. Дивись, щоб не переварилося, а також не залишай її подовгу на шкірі, бо дуже вже гаряча”. Не намагайтеся повторити це вдома – від такого засобу з вас просто може злізти шкіра.
Також стародавні римляни винайшли кілька “магічних” притирань “від волосся”, але про них пізніше – бо їх розквіт прийшовся на Середні віки.
Наступним важливим етапом у історії епіляції ми зобов’язані арабам. Згідно вимог ісламу, мусульманин мусив регулярно видаляти волосся з-під пахв та з паху. Попервах для цього використовували традиційні методи (гоління, вищипування пінцетом тощо), але у VII столітті на Ближній Схід з Індії прийшов цукор. І араби пристосувалися робити з нього пасту для видалення волосся – так з’явився шугарінг.
В середньовічній Європі шугарінг не прижився – кліматичні умови не підходили для вирощування цукрової тростини. У наслідок цього цукор був занадто дорогий і занадто смачний для того, щоб використовувати його на всякі дурощі. І взагалі епіляція втратила на популярності – волосся з тіла видаляли переважно куртизанки та дами з вищого товариства. При цьому використовували методи успадковані від античності. Інколи досить фантастичні. Як, наприклад, такий: “Молоко суки, козині слізки та молочко молочаю, якщо їх змішати, не дають рости видаленому волоссю, якщо відразу намастити потрібне місце. Це допомагає, щоб не ріс дитячий пушок”.
Взагалі ж на Заході епіляцію вважали діянням грішним. Та й навіщо вона – якщо оголених тіл одне одного не бачило навіть подружжя: пристойність вимагала займатися сексом у сорочках. Ось і вийшло, що волосся видаляли лише куртизанки та вільнодумні дами з вищих верств – та и те не всі. Тим більше, що існували інші способи прикрашення інтимних місць. Як, наприклад, описані Брантомом (йдеться про француженок XVI сторіччя): «Чув я про іншу красиву та достойну даму, у котрої волосся це було так довге, що вона заплітала їх, накручуючи на шнурки та стрічку червоного або іншого кольору, завиваючи таким чином, точно буклі на перуці, а потім прикріпляла до стегон і в такому вигляді показувалася інколи чоловіку або коханцю».
А чоловіча епіляція у середньовічній Європі остаточно канула в Лету.
Така ситуація зберігалася до XIX – початку XX століть. Епіляцію робили переважно проститутки (аби не передавати клієнту небажану живність), дами демімонду, танцюристки, моделі (мова про моделей скульпторів та живописців – вони видаляли волосся, щоб походити на античні скульптури) та рідкі не закомплексовані представниці вищих прошарків суспільства. Наприкінці XIX століття, правда, винайшли метод електричної епіляції (у 1875 році; кожна волосина випалювалася розрядом току, який підводився до неї за допомогою дуже тонкої голки), але цей метод був дорогим і складним, через що й не розповсюдився широко.
У минулому сторіччі звичаї стали більш вільними і догляд за тілом (та його прикрашення) перестали вважатися чимось гріховним. Спершу (в 1920-х) прийшла мода на короткі сукні. Та волосся на ногах ще можна було замаскувати за допомогою панчіх. Але з’явилися купальники-бікіні – і це був вирішальний удар. Епіляція відродилася. Почалося, звісно, зі звичайного гоління. Та у 1950-х роках сім сестер з Бразилії перебралися до Нью-Йорку і привезли туди шугарінг (який, в свою чергу, завезли у Бразилію емігранти-араби і який там чудово прижився – через спеку та моду на вже згадані купальники-бікіні). В 1960-70-х тріумфальний похід епіляції дещо уповільнився (через введену хіпі моду на природній вигляд), але потім продовжилося з новою енергією. Тим більше, що з’явилися нові способи видалення волосся – фото-епіляція та лазерна епіляція. Повернулася навіть чоловіча епіляція.
Зараз на Заході роблять собі епіляцію (хоча б час від часу) біля 80% жінок. У зв’язку з цим екологи навіть почали непокоїтися через загрозу для існування лобкової воші – ніби, епіляція зони бікіні нищить її середовище проживання.
Тим не менш, способи видалення волосся лишаються на здивування консервативними. У більшості випадків (70-98% – залежно від зони на тілі) користуються звичайною бритвою, ще у 3-5% випадків – електробритвою або епілятором. До 7% епіляцій (знову ж таки, залежно від зони) роблять за допомогою шугарінгу або воску. І лише 1-2% (в сумі) дають електроепіляція, фотоепіляція та лазерна епіляція. Стільки ж залишається на долю пінцету або нитки. Ще біля проценту дають креми для епіляції та різноманітні хімічні методи. Цікаво, якою епіляція буде у майбутньому?
