Людина себе розмальовувала починаючи з найдавніших часів. Заздрила, мабуть, яскравому забарвленню птахів та тварин. І популярності яскраво розфарбованих представників фауни в осіб протилежної статі. Так з’явилися татуювання і розпис по тілу. Про татуювання говорити не будемо, в Інтернеті йому присвячено достатньо багато сайтів (та це й не наша спеціалізація), а розповімо про те, чим малюють на тілі.
Розпис сажею та кольоровими глинами
Це найдавніша техніка боді-арту – вона з’явилась не пізніше, ніж людина відкрила вогонь. Сліди використання сажі та кольорових глин для розпису по тілу археологи знаходять ще у первісних людей – залишки пігменту на муміфікованих тілах і на камінні, за допомоги якого цей пігмент розтирали; розмальовані тіла і обличчя на наскальних зображеннях та прадавніх статуетках… Первісні воїни розфарбовували себе для залякування ворогів, первісні красуні – для зваблення первісних воїнів, жерці та шамани – для набуття магічної сили і абсолютно всі наносили на тіло священні знаки для захисту від злих сил.
Тим більше, що ця техніка дуже проста: макнув палець у сажу – і намалював на обличчі смужку; послинив той самий палець, макнув у червону глину – намалював другу. Правда, такий розпис не дуже тривкий і боїться води.
Техніка розпису тіла сажею і кольоровими глинами збереглася до наших днів. Її ще використовують у традиційних спільнотах (здебільшого там, де відсутні тривкі рослинні барвники) – серед австралійських аборигенів, папуасів Нової Гвінеї тощо. Ще недавно розмальовували собі тіла і обличчя сажею та кольоровими глинами американські індіанці, деякі народи Сибіру, полінезійці… Список можна продовжувати далі – суть у тому, що аж донині кілька мільйонів людей регулярно розфарбовує себе сажею та кольоровими глинами.
Крім того, сажу використовували як декоративну косметику – як тіні для очей та для підмальовування брів.
До речі, наносили на тіло сажу або глину не тільки для краси – це допомагало ще й у боротьбі з брудом та паразитами: сажа – природний антисептик; а глина, коли підсихає скоринкою, відвалюється від тіла разом з небажаними речовинами та незваними гостями як-то блошки й вошки.
Розпис хною або мехенді
Про хну у нас вже багато написано – і зупинятися ми не плануємо. Тому тут буде досить сказати, що мехенді – одна з найпопулярніших технік розпису по тілу. Спершу вона була розповсюджена тільки там, де росте хна (Індія, Індокитай, Іран, Близький Схід, Аравійський півострів, Єгипет, Судан, Північна Африка), але зараз він тішиться величезною популярністю в усьому світі.
Хна, треба відмітити, дуже універсальний барвник – її також використовують як декоративну косметику, для фарбування волосся і навіть для фарбування нігтів.
Хну використовують не тільки у натуральній постаті – для отримання чорного кольору у хну додають урзол або PPD (але ми не радимо користуватись з такої хни); а для того, щоб мати і чорний, і білий, і червоний, і ще декілька кольорів – додають мінеральні чи рослинні барвники (у тому числі й кольорові глини). Хна з такими барвниками зазвичай тримається на тілі гірше, ніж натуральна, чиста – як правило, 3-10 днів.
Харкус або аркус
Харкус – це різноманітні суміші з деревного вугілля, сажі, рослинних та мінеральних барвників, рослинних олій та смол. Інгредієнти різняться залежно від країни та традицій, але в будь якому випадку ця суміш має темно-синій або майже чорний колір.
Альфред Бель, французький етнограф, описує виготовлення харкусу так: “Чорну субстанцію, яку використовують для виготовлення харкусу, отримують за допомогою нагріву (у маленькому та щільно закритому глиняному горщику) суміші “афси” (виду чорнильного горішка) та “хадіди” (сульфату свинцю). Дрібний чорний порошок осідає на кришці каструлі; цей порошок змішують з невеликою кількістю слини, потім в нього занурюють маленьку горіхову паличку (“мервед”), якою малюють лінії [на тілі]” (стаття “Мусульманське населення Тлемсену у “Revue des études ethnographiques et sociologiques, vol. 1″, 1908 рік). Зараз його виробляють, звісно ж, інакше.
Використовують харкус у Північній Африці (в основному у Марокко і Алжирі), Судані та Ефіопії. Традиційний розпис харкусом часто копіював племінні татуйовані орнаменти, а також служив магічним оберегом. Так само, як і хну, харкус у Північній Африці використовували для розмальовування наречених перед церемонією шлюбу; хоч ця практика й зустрічала активні заперечення з боку набожних мусульман – річ у тому, що подібні візерунки наносили на обличчя також проститутки, для посилення сексуальної привабливості.
Так як і сажа, харкус у повсякденному житті використовувався як декоративна косметика – їм підмальовували брови, малювали тіні на повіках і навіть фарбували губи.
Зараз харкус рекомендують як безпечну альтернативу чорній хні. Тримається малюнок харкусом на шкірі до тижня.
Джагуа, хагуа або уїто
Джагуа, хагуа або уито – це південноамериканський барвник рослинного походження. Власне, це сік плодів Genipa americana, рослини, що росте у джунглях Амазонії. Амазонські індіанці застосовували його з дуже давніх часів для нанесення малюнків на тіло; ця рослина та її властивості були також знайомі інкам. Джагуа, мабуть, єдиний рослинний барвник, який дає насічений чорний колір.
Індіанці також використовували сік джагуа як чорнило для нанесення справжнього татуювання.
Джагуа теж рекомендують використовувати як нешкідливу заміну для чорної хни, але його розповсюдженню заважає дуже короткий термін зберігання – сік втрачає свої фарбувальні властивості протягом місяця.
Індиго
Індиго – це спільна назва для кількох барвників, що їх добувають з різних рослин. У Європі це вайда красильна (Isatis tinctoria), в Азії – індигофера красильна (Indigofera tinctoria), стробілянт Strobilanthes cusia та горець Polygonum tinctorum, в Америці – це гватемальське індиго (Indigofera suffruticosa). Крім того індиго називають ще й пурпур, що походить від молюсків роду Murex – пурпурових равликів. Взагалі індиго – це синя фарба різних відтінків, аж до майже чорного. Нам ця фарба найкраще знайома під назвою “басма”.
Всі ці красильні рослини найчастіше асоціюються з забарвленням тканин, але насправді їх також широко використовували для розпису по тілу. Європейці фарбувалися вайдою. Юлій Цезар у своїй “Галльській війні” занотував: “А всі британці взагалі красяться вайдою, яка надає їх тілу блакитного кольору, і від цього вони у бою своїм виглядом страшніші за інших”. Цілком можливо, що вайду для розмальовування тіла використовували і наші предки – давні слов’яни (а скіфи її використовували точно). В Індонезії та в Індокитаї з тією ж метою використовували індигоферу, а в Іране, на Кавказі та на Близькому Сході – горець.
На тілі індиго тримається по-різному – залежно від того, який саме барвник використано – від кількох днів до майже двох тижнів.
Гліттер-тату
Гліттер-тату – це тимчасове татуювання, яке наноситься на тіло за допомоги клею та блискіток або кольорових порошків (кольоровий пісок, слюда тощо), така своєрідна інкрустація. Про гліттер-тату ми теж вже писали доволі – тому, не зупиняючись, підемо далі.
Боді-арт або боді-пейнтинг
У широкому сенсі боді-артом називають усі техніки малюнку на тілі і навіть його декорації; у вузькому – це створення картини за допомогою звичайних художніх фарб, але не на полотні, а на тілі. Раніше для боді-пейнтингу найчастіше використовували гуаш, зараз існує велика кількість спеціальних фарб.
Порівняно з іншими техніками розпису по тілу, боді-пейнтинг дуже нетривкий, живе така картина на тілі лише кілька годин; але зате ця техніка дозволяє змішувати фарби та осягати багатих, різноманітних і тонких колористичних ефектів та ілюзії трьохвимірності.
Основоположником цього керунку у мистецтві часто називають українця, “татарсько-запорізького футуриста” (як він сам себе іменував), художника і поета Давида Бурлюка (Маяковський, до речі, вважав його своїм вчителем) – він полюбляв розмальовувати собі обличчя. Але – як ви бачите на фотографії – його малюнки ще не дуже відрізняються від мальованих “мушок” (хоча зазвичай мушки виготовлялися професіоналами з тафти та наклеювалися на обличчя – не кожен має достатні навички малюнку) на обличчях франтів та франтих XVIII сторіччя. У тому вигляді, в якому боді-арт існує зараз, він з’явився у США в 60-х роках, в часи хіпі та психоделічного року. Але, все ж таки схоже, що Бурлюк був першим, хто використав людське обличчя як об’єкт високого мистецтва.
***
Це – лише короткий огляд того, чим малюють на тілі; барвників, що використовуються людьми для тимчасового татуювання (або ж біотату); повний список був би велетенським – але більшість з перечислених в ньому речовин могло б використовуватися тільки в дуже обмежених рамках. Навіть з тих найпопулярніших засобів, які наведені вище дійсно широко використовують тільки хну, гліттери з клеєм та фарби для боді-арту; а харкус, джагуа та індиго набагато менше відомі.
