Епоха Тан (618-907 рр.) була в історії Китаю одним з періодів найвищого розквіту. А де розквіт – там і витончена краса, і її поціновувачі. Правда, на наш сучасний європейський смак, ця краса була б дещо спірною. Молоде обличчя, що червоніє немов маків цвіт (це з вірша Лі Бо, одного з найбільш відомих китайських поетів, що жив як раз у ту епоху) – це не зовсім те, що ми уявляємо, коли думаємо про красу.

І це не поетичне порівняння: яскраво-рожеві щоки вважалися невід’ємною ознакою дівочої краси. Тому китаянкам доводилося рясно їх мазати кіноваром (сульфід ртуті, є токсичним). Був і біль безпечний варіант рум’ян – з сафлору (барвники з сафлору досі використовують у харчовій промисловості). Рум’янець мав починатися зразу від очей (повіки теж фарбували червоним – це називалося «криваві круги») і простягався на всю щоку. На щастя, палаючі відтінки дещо вгамовувалися рисовою пудрою, на основі якої вироблялися рум’яна.

Окрім макоцвітних щік у красуні повинні були бути сніжно-білі: ніс, лоб, підборіддя, шия та груди. Для надання білизни цим частинам тіла користалися, звісно, зі свинцевих білил. Після чого – з властивою китайцям образністю та поетичністю – жіночі обличчя можна було називати «свинцевими квітками». А для того, щоб «свинцеві квіти» розцвіли з усією пишністю – китаянки ще й підфарбовували брови масикотом (жовтуватим оксидом свинцю). Або аурипігментом (сульфідом миш’яку). З часом танські модниці почали фарбувати всього лоба у жовтуватий колір – ніби золотаве сяйво, що виходило від лоба, було щасливим передвістям.

Ніжності та білизни шкіри можна було досягнути й на інші способи. Наприклад, намащуючи обличчя та тіло кров’ю курчат на сьомий день сьомого місяця (повторити тричі). Не всі косметичні рецепти, однак, були настільки ексцентричними. Середньовічний китайський косметологічний трактат для догляду за обличчям рекомендує склад з ретельно подрібнених мандаринових шкірок, гарбузового насіння і квітів персика. Якщо ви подумали, що його треба було наносити на шкіру – ви помиляєтесь: цей склад необхідно було їсти (протягом тридцяти днів, по ложці тричі на день – це на випадок, якщо ви захочете скористатися). А може вас зацікавить крем для обличчя з абрикосових кісточок, зернят кунжуту та сім’я коноплі?

Взагалі, асортимент косметичних засобів для шкіри у китаянок того часу був дуже широким. Він включав і лікувальну косметику з натуральних інгредієнтів. Наприклад, мізки летючих мишей втиралися в обличчя для того, щоб уникнути прищів.

Популярністю в епоху Тан користувалися також аналоги європейських мушок. Їх малювали на обличчі фарбами різних кольорів; ці мушки могли бути найрізноманітніших форм та розмірів. Вважають, що цей звичай пішов від імператриці У (правила з 690 по 705 рр.): вона підвищувала своїх рабинь до високих посад і, приєднуючись таким чином до найвищого товариства, рабині були змушені приховувати під такими малюнками клейма на обличчях. Інша версія стверджує, що такі мушки увійшли в моду завдяки наложницям, чиї обличчя клеймили та калічили ревниві дружини – під малюнками рабини крили шрами, щоб не турбувати хазяїна.

Дуже важливим елементом образу танської красуні були брови. Ужитковим виразом у поезії того часу був «брови-метелики». Щоб такі брови отримати, треба було спершу вищипати справжні: китаянки повністю виривали собі брови, а затим малювали чорною, пурпурною, темно-синьою, червоною або золотавою фарбою ту форму, якої вимагали мода і добрий смак. Мальовані брови часто доповнювались «мушками». Крім «брів-метеликів» були й інші популярні форми – «вербове листя» або «траурні брови», наприклад.

Інколи у «розписі обличчя» застосовували кілька різних кольорів. Так  було у стилі макіяжу який згідно з легендою винайшла певна мадам Фань. Ця мадам ніби  вирішила, що нова підложниця її чоловіка занадто миловида. І щоб цю миловидість поменшити, вона спочатку зробила наложниці надрізи на місці брів та втерла в них синю фарбу; а потім розжарила дверну засувку та припекла нею зовнішні кутики очей рабині – так, що на місці опіку залишились червоні шрами. В одному, правда, мадам Фань прорахувалася: те, що мало стати огидним каліцтвом, обернулося на модний тренд.

Губи, звісно, китаянки теж фарбували: як і щоки – кіноваром або сафлором. Також вони користувалися губним блиском з перламутру або слюди.

Важливим був і манікюр – причому з причин не стільки естетичних, скільки з медичних. Тогочасні китайські доктори попереджали, що занадто часте зрізання нігтів послаблює м’язи: тому і жінки, і чоловіки «носили» довгі, випещені нігті. Були у танців і «лаки» для нігтів: порошки з пелюсток квітів, розтерті з сульфатом алюмінію та часником. Правда, ті «лаки» були не дуже стійкими – торкатися їх після нанесення на ніготь було не варто.

Кількість зачісок, що входили у моду серед танських красунь протягом трьох століть, справді безмежна. Зачіски варіювалися від простого «високого вузла» до складної «облишаючи родину». Але, по суті, всі вони обмежувалися просто до різних способів зав’язування волосся над маківкою.

Що ж стосується ідеального тіла – воно мало бути товстеньким, м’якеньким, з ніжною та білою шкірою. За виразом Пу Сунліна (який писав, правда,  свої оповідання майже через тисячу років) «як помада».

Само собою, що протягом трьох сторіч правління династії Тан, мода в Китаї мінялася неодноразово: від обличчя, покритого густим шаром яскравих червоних, білих і жовтих барвників – до повної відсутності макіяжу; від рожево-червоних губ – до чорних. У будь-якому разі, зовнішній вигляд та догляд за собою були для китаянок вкрай важливими. Настільки, що в танському Китаї існувало аж шість божеств, що відповідали за «рукотворну» жіночу красу: божество помад та мазей; божество фарбування брів; божество пудр для обличчя; божество блисків; божество прикрас; божество суконь. Але суть, звісно, в іншому. Любов та пристрасть викликають не склад крему і не колір рум’ян, а людина; тому просто будьте собою… хоча шістьма так могутніми божествами теж, певно, нехтувати не варто.