Магічні пігменти та релігійні скарби: Секрети татуювання XVI-XVII століть, які Європа хотіла забути

Ви думали, татуювання — це винахід моряків XVIII століття, які зустріли полінезійських красенів і привезли додому слово tatau? Як же ви помиляєтеся! Виявляється європейки вже жили в епоху, коли glow-up був записаний прямо на шкірі. Але потім його “забули” на кілька століть.

Сьогодні ми відкриємо скриньку Пандори з епохи, коли Леонардо малював Ренесанс, а татуювання було чимось середнім між магічною печаткою, кримінальним клеймом та квитком у вічність. Це XVI–XVII століття, і це історія про те, як татуювання стало мандрівним знаком, що циркулював на маргінесах суспільства.

Амбівалентний статус: честь чи стигма?

Ви знаєте це почуття, коли не впевнені, чи ця спідниця — total hit, чи total mess? Татуювання в Європі мало такий самий бентежний і двозначний статус.

З одного боку, ще з часів Римської імперії воно використовувалося як каральне клеймо для рабів та злочинців. Це був знак стигми, якого неможливо було позбутися, написаний на тілі як ствердження провини. І хоча татуювання було виключено з офіційного арсеналу середньовічних покарань, його ідея як знаку ганьби залишалася.

Але подивіться на геніальність ранніх християн! Вони взяли цю “ганьбу” і перетворили її на честь, на добровільний знак підкорення Христу. Це була пряма інверсія, що дозволила зберегти традицію поважного татуювання в культурі, яка в інших випадках засуджувала фізичні зміни тіла. Це наштовхує на думку: краса — це не те, що роблять із вами, а те, що ви дозволяєте собі зробити.

Ця внутрішня боротьба зробила європейське татуювання “незаякореним” — воно не було інтегроване в соціальне життя (як у Полінезії), а вільно мандрувало по маргінесах суспільства.

Дорога до святих знаків: пілігрими та devozione

Коли ми говоримо про “повернення” татуювання до Європи, ми зазвичай думаємо про капітана Кука (XVIII століття). Але татуювання повернулося на два століття раніше, і принесли його не моряки-дослідники, а паломники. Вони несли на своїх тілах свідоцтво devozione (від італ. посвята).

У XVI столітті християни, які мандрували до Святої Землі (Єрусалиму), а також до таких місць, як святиня Лорето в Італії, отримували комеморативні татуювання.

Лорето (Італія): Це була точка “тату-туризму” ще у XVI столітті. Паломники наносили на тіло численні християнські символи, зокрема знаки Діви Марії та Святого Франциска, які були тісно пов’язані з цією святинею. Це було “невелике хірургічне втручання” для великого духовного ефекту.
Свята Земля: Тут традиція татуювання була особливо усталеною серед місцевих християнських громад. Європейські пілігрими привозили такі позначки на тілах додому, і ці знаки були не просто прикрасами, а доказом пройденого шляху та віри.

Факт: Навіть у XVIII столітті, коли мандрівниця Гестер Лінч Піоцці спостерігала за неаполітанськими лаццароні (бідняками), вона описувала їхні татуювання: “наполовину індіанський звичай випалювати на шкірі фігури порохом”. Вони мали на руках зображення Ангела Рафаїла, Діви Марії, чи Святого Януарія. Вона асоціювала це з “чужоземними” впливами, хоча насправді це була місцева, хоча й маргіналізована, традиція devozione.

Магія на шкірі: оккультна таємниця ранньомодерної англії

Але ось найсоковитіша частина оповіді: татуювання не завжди було лише для святих чи злочинців. У XVI–XVII століттях воно проникло у світ окультної філософії. Це була спроба знайти “непорушне джерело сили”.

Якщо ти був магічним адептом, який викликав не просто духів, а ангелів, щоб контролювати небесну силу, тобі був потрібен негайний та незмінний доступ до невидимого.

Ось, наприклад, Саймон Форман — англійський астролог і маг кінця XVI — початку XVII століття.

Інші маги носили кільця, вкриті небесними символами. Форман пішов далі. Він “наносив чорнилом відповідні символи на свою плоть”. Це забезпечувало постійний захист та безперервний доступ до маніпулювання надприродним. Чому? Бо кільце можна втратити, але постійні написи, “нанесені на тіло, були б видно завжди” — навіть після смерті та воскресіння.

Ось де ми бачимо геніальне обгрунтування для татуювання! Правда, юрист і філософ того часу, напевно, бачив у тату лише “блокування вільного обігу товарів”, бо татуювання було “власністю, яка є одночасно мобільною та невідчужуваною“. Його не можна було продати!

Форман перетворив татуювання на окремий тип власності: особиста, вічна, магічна і непідвладна ринку. Це був настільки амбітний і суперечливий спосіб використання татуювання, що його записи лише зараз допомагають нам зрозуміти цю “історію змін тіла в ранньомодерній Англії”.

Мандрівники та нові землі: раніше за Полінезію

Хоча в Європі була власна “забута” традиція татуювання, контакти з іншими культурами у XVI–XVII століттях також сприяли реінтеграції тату. Європейські моряки та авантюристи зустрічали татуйовані народи в Північній Америці та на Філіппінах.

Ось Гонсало Герреро (1519): Іспанський конкістадор Берналь Діас дель Кастільйо згадував про Гонсало Герреро, який жив на мисі Каточе (Мексика), був “аккультурований”, мав проколоті вуха та “мереживне” обличчя. Він став частиною місцевої культури, і татуювання було частиною його нової особистості.

Або Лайонел Вейфер (XVII ст.): У своєму описі подорожі до Дар’єна (Панама) він описав, як місцеві жителі наносили на себе “тонкі фігури” шляхом проколювання шкіри гострим шипом до виступу крові, а потім втирали у проколи барвник, і… “картина, зроблена таким чином, є незгладимою”.

Вейфер також наводить прямий доказ, що європейці переймали цю практику від тубільців. Він описував спробу одного зі своїх супутників, на ім’я Буллман, видалити татуювання, зроблене йому неграми на щоці. Навіть “багаторазове видалення значної частини шкіри” не допомогло. Це доводить, що:

Європейці добровільно татуювалися вже тоді.
Татуювання було так само стійким як зараз.
Видалити тату було майже неможливо — і це було відомо вже у XVII столітті.

Словник моди: як це називали до слова “тату”?

Слово “тату” (tattoo) прийшло в європейські мови лише наприкінці XVIII століття, з Полінезії. Але татуювання вже існували. Як європейці це називали?

Лексикон XVI–XVII століть демонструє, що назви були пов’язані з технікою нанесення:

Англійська: pounce (проколювати), pink (колоти – так, це слово означає не тільки рожевий колір та гвоздику).
Французька: piqûre (укол).
Голландська: prickschilderen (набивання фарби) та stechmalen.
Німецька: stupfen (набивати) та stempeln (штампувати).
Італійська: marco (мітка), nzito (введений), segno (знак), і, звичайно, devozione (посвята).

Ці слова-образи, що “проколюють, протикають або штампують”, показують, що європейці знали технічну суть татуювання, і це знання не було привезене з Тихого океану. Це було місцеве знання, яке просто циркулювало на маргінесах суспільства.

Завершення: непристойна вічність

Ось і вся правда. Наші, європейські, XVI–XVII століття були епохою таємниць, окультизму та сміливих подорожей, і татуювання було їхнім безмовним свідком. Це був знак, який не вписувався в “пристойну” культуру, але був незамінним для:

Пілігримів, які хотіли фізичного доказу своєї віри.
Моряків і солдатів, які хотіли мати на тілі свої ініціали, хрестик чи серце.
Магів, які прагнули вічної, невідчужуваної, магічної сили.

Татуювання в ту епоху вже було вічною обіцянкою, яка переживала свого власника, хоча й було “написане на тілі” лише чорнилом. Ми зараз не просто повертаємо моду на тату, ми згадуємо стару, сміливу, забуту європейську традицію.

Але пам’ятайте: ваша шкіра — це ваш найдорожчий, невідчужуваний актив.

За Caplan, Jane (Editor), Written on the Body: The Tattoo in European and American History, Princeton University Press, 2021.

Magical Pigments and Religious Treasures: The Secrets of 16th-17th Century Tattooing That Europe Wanted to Forget

This article explores the history of tattooing in Europe during the 16th and 17th centuries, arguing that the practice was already established and circulating two centuries before the Polynesian encounter officially introduced the word tattoo in the 18th century.

The central theme is the ambiguous and contested status of body marking. Historically used as a punitive stigma for criminals and slaves, tattooing was simultaneously appropriated by groups like early Christians as an honourable mark of devotion (devozione).

The article presents evidence of the tattoo’s pre-18th-century resurgence through two main channels:

Religious Pilgrimage: As early as the 16th century, European pilgrims traveling to the Holy Land or the shrine of Loreto, Italy, acquired commemorative tattoos of Christian insignia (e.g., symbols of the Virgin Mary and St. Francis) as physical proof of their faith.
Maritime and Exploratory Contact: European sailors were already familiar with and acquiring tattoos through contact with indigenous peoples in North America and the Philippines in the 16th and 17th centuries, predating Captain Cook’s voyages. Accounts from the time, such as that of Bernal Díaz del Castillo (1519) and Lionel Wafer (17th century), confirm Europeans adopting these “indelible pictures”.

Crucially, the article highlights the use of the tattoo in Early Modern Occultism. Figures like the English astrologer Simon Forman (late 16th century) inscribed astral symbols directly onto their flesh to ensure “immutable and immediate access to the invisible”, viewing the tattoo as a permanent, non-exchangeable form of personal property. Before the word tattoo, the practice was described using terms related to the technique: pounce, pink, piqûre, stempeln, and the evocative Italian term devozione.