Ми, люди, не дуже добрі спостерігачі. Ми бачимо – але не помічаємо. Не помічаємо навіть того, що видно неозброєним оком. Чудовий приклад – птахи. У світі живе десь між 400 та 600 мільярдів птахів. Це не менше, ніж 4-5 птахів на одну людину. Звісно, більшість цих птахів живе у тропіках, але, наприклад, у Великій Британії вчені оцінюють кількість птахів на – щонайменше – 150 мільйонів.  Це між двома і трьома птахами на особу. Звісно, значна частина цих птахів живе у відлюдних місцях (все ж таки розумні істоти). Але багато диких птахів живе й у містах. Можна припустити, що їх кількість у містах приблизно дорівнює кількості людей.

І ми зазвичай не помічаємо цього величезного натовпу живих істот поруч з нами. Ні, ми їх бачимо. І можемо навіть деяких розрізняти. Горобці. Синички. Ворони (хоч ми не завжди відрізняємо ворону від грака). Можливо, шпаки. І, звісно, голуби. У тій самій Британії (британці напрочуд добре рахують птахів, тому ми так часто до них звертаємося) живе близько мільйона голубів. Це приблизно один голуб на кожних шістдесят британців. Або на кожних п’ятдесят британських городян. Хочете знати, скільки (дуже-дуже приблизно) живе голубів у вашому місті? Розділіть кількість його мешканців на п’ятдесят. Для Києва це буде, наприклад, близько 60 000 голубів. А може й більше – у Мілані, який удвічі менший за Київ, провели голубиний перепис та нарахували близько 100 000 голубів. І що ми про цю крилату юрбу знаємо?

Голуб, якого ми бачимо щодня – це сизий голуб, Columba livia (інколи до Columba livia додають domestica або ще щось; але насправді та скельні голуби, і домашні голуби, і дикі міські голуби – це один і той самий вид птахів). Його предки жили на прибережних скелях (як звичайнісінькі Columba livia, скельні голуби), але згодом… Ніхто точно не знає, що відбулося згодом. Чи то скельний голуб зрозумів, що людські будівлі практично нічим від скель не відрізняються, а їжі в містах набагато більше, ніж на відлюдних узбережжях – і переселився до нас ближче. Чи то люди освоїли скельних голубів (це сталося 5 – 10 000 років тому та голуб став першим домашнім птахом), а їхні потомки повтікали та повторно здичавіли, але наших осель не облишили. Але – хай там як – голуб успішно заселив наші міста. Почалося з Близького Сходу; 4 800 років тому голуби згадуються як одна зі страв на давньоєгипетських поминках; на початку другого тисячоліття нашої ери про домашніх голубів вже пишуть у Європі; а ще через 500-600 років ці птахи (разом з європейцями) заселили Америку. Отже, заселити людські поселення виявилося для голубів чудовим стратегічним рішенням. Наразі голуби – один з найбільш розповсюджених на планеті видів птахів – їх нараховують на Землі близько 400 000 000 та їх немає тільки на одному континенті – в Антарктиді.

Технічні характеристики Columba livia (базова міська модель): швидкість польоту – 60-80 кілометрів на годину. Колір – зазвичай «голова, шия і груди попелясто-сизі із зеленуватим, жовтуватим або пурпурним металевим відливом на шиї й грудях»; але можливі практично будь-які варіанти (вчені нараховують до 26 варіацій кольору у сизих голубів). Сизий колір – домінівний, але не усюди: Севілья або гавайський острів Оаху, наприклад, заселені здебільшого білими голубами.

Харчуються голуби в основному різноманітним зерном. Правда, не гребують і ягодами, фруктами, або навіть комахами – особливо коли зерна не вистачає. Голуби мають в харчуванні одну досить незвичайну для птахів особливість. Вони п’ють майже так само, як і ми. У той час як більшість птахів зачерпує воду дзьобом і мусить підіймати голову для того, щоб краплина життєдайної вологи скотилася до них у горло, голуб просто опускає дзьоб у воду та втягує її. Створюючи, так само як і ми, всередині себе вакуум. Тільки ми це робимо у роті, а голуби – у горлянці.

За один раз голуб з’їдає 15-40 грамів зерна (або іншого харчу). Їсть він зазвичай двічі на день – тож середня кількість їжі для прогодування однієї пташини становить 70 грамів на добу. Харчуються голуби в першу чергу там, де є великі кількості зерна – це можуть бути елеватори, підприємства харчової промисловості тощо. У невеликих містах міські голуби часто роблять нальоти на довколишні поля. Кожен голуб має у голові «список» місць, де він може знайти їжу: прокинувшись на світанку він починає їх облітати (часом сам, часом у складі зграї). Знайшовши десь достатню кількість харчу – він їсть (голуб’яча трапеза займає близько 15 хвилин), а потім байдикує – аж зголодніє знову. Наші, людські, відходи (тобто харчі, що викидають звичайні громадяни, магазини та ресторани) та те, що згодовують птахам любителі голубів – зазвичай становить лише невелику частку голуб’ячого раціону. Наприклад, для Братислави харчі, що походили від людини, становили 2% раціону; для Улан-Уде – 2-4%; для Праги – 3%; для Брно – аж 10%. Звісно, бувають і винятки – у Лідсі та Базелі «людські» продукти (хліб, печиво тощо) становили більш ніж половину голубиної дієти. А й те, судячи з усього, більшість такого харчу походила зі смітників та звалищ.  Тож не спішіть звинувачувати у «розведенні антисанітарії» людину, що підгодовує голубів. Для того, щоб забезпечити засоби існування для типової голубиної зграї у два десятки голів любитель голубів має щодня згодовувати цим птахам півтора кілограма харчу. Сорок п’ять батонів на місяць. П’ятсот десять – на рік. А поодинока булочка або скибка хліба від добросердої бабусі вряд чи вплинуть на пташину популяцію. Але занадто часто підгодовувати голубів все ж не варто – коли харчів вдосталь та дістаються вони легко, голуби дійсно починають розмножуватися.

Стратегії добування їжі у голубів різняться. Частина наших міських голубів їсть там, де й живе – особливо часто так себе поводять птахи, що заселяють центри великих міст (а ще краще, якщо це також і туристичні центри – туристи люблять годувати голубів). Інша частина (здебільшого ті, що живуть на околиці великих міст або у невеликих містечках) харчується на відстані 5-20 кілометрів від «дому». Зазвичай вони літають до зерносховищ, крупорушок, млинів або на приміські поля. Як правило, ті голуби, які харчуються здалека від дому, здоровіші та більш вгодовані. Ще один аргумент на користь фізичної активності.

Ви, майже напевно, не бачили пташенят голуба. Всі голуби, що потрапляють людям на очі – це досить дорослі й цілком самостійні особи. Це через те  що голуби – дуже добрі батьки. І взагалі: голубині сім’ї – майже зразкові сім’ї. Будь-яка сім’я починається з двох осіб і романтики. І голуби – доволі романтичні. Голубине залицяння досить делікатне. Самець напушує шию, випинає груди, воркує, схиляє голову на сторону, мете землю хвостом та дрібоче довкола самиці, час від часу – і досить зрідка – «підштовхуючи» її у якомусь одному напрямку (певно, до себе додому). Голубиця, здається, не дуже рада такій увазі – але це лише кокетування. Насправді вибирає вона. Вчені нарахували сім критеріїв, за якими голубиця вибирає собі пару. Так, вона вибаглива – це ж партнер на все життя. Він не має бути ані занадто старим, ані занадто молодим та недосвідченим. В нього має бути достатньо високий соціальний статус. Також має значення розмір самця, його колір (найпопулярніший – класичний сизий), а також чистота та стан пір’я. Звісно, щоб розрізняти ці критерії – потрібен певний досвід. І – так само як і у людей – самці голубів зловживають довірою невинних та недосвідчених голубиць, переконуючи їх у своєму вигаданому високому статусі та сумнівній привабливості. Правда, як показують дослідження, голуби (знов як і ми) надають перевагу зовнішньому вигляду. Розмір та колір оперення – понад усе.

Цікава деталь: голуби самі не дуже добре розрізняють стать одне одного. Самець просто починає демонструвати себе – напушуватись, видавати всякі спокусливі звуки, демонструвати всім довкола який він красень та яку має шикарну місцинку для гнізда. Тож коли якась пташина починає поводити себе трохи дивно і надто хвалькувато – всі зразу розуміють, що то є самець. Так само і самець розпізнає стать решти голубів за поведінкою: коли інший птах наближається до нашого хвалькуватого самця – самець на нього нападає. Якщо жертва нападу починає битися – це самець; якщо тікає – це самиця, яку принади нашого Ромео не цікавлять; якщо збентежено схиляє голівку та починає кліпати очима… О! це воно – кохання!

Після цього самець ще трохи вихваляється; потім наближається та починає ніжно торкатися самиці дзьобом, демонструючи своє захоплення красою її пір’я (мабуть, досліди про захоплення нічого не кажуть). Самиця відповідає (поводячи себе як пташеня, що просить їсти – яка ж любов без ресторану?); самець, звісно, ділиться з нею їжею. Перший час парочка голубів не проводить увесь час разом, тільки зустрічається на своїх голубиних побаченнях. Але через кілька днів самець починає запрошувати самицю до місць, у яких харчується; а вслід і до себе додому. Звісно, він мусить продемонструвати наявність харчів та місця для виведення пташенят – з біологічної точки зору кохання не може бути безкорисливим, бо треба ж чимось вигодовувати його плоди.

Потім наступає секс – і він відбувається завжди «за коханням». В голубів немає такого поняття як зґвалтування. Або навіть як секс з примусу. Це, правда, обумовлене їхньою анатомією: як і більшість птахів голуби не мають пенісу. Тому запліднення в них відбувається за допомогою акту, який називають анальним поцілунком, для якого необхідне обопільне бажання та активна співпраця обидвох партнерів. «Самиця присідає та трохи розпростирає свої крила, надаючи таким чином платформу, на яку самець може стати; самець на неї забирається, балансуючи піднятими крилами, та вигинає свій хвіст униз та вбік; самиця вигинає свій хвіст вгору та вбік, клоаки сполучаються на секунду або дві та сперматозоїди передаються від самця до самиці» (Richard F. Johnston, Marian Janiga, «Feral Pigeons»). Після сексу самець зазвичай – за описом одного натураліста – гордо встає, потім «демонстративно прибирає позицію до зльоту, елегантно складаючи крила на спині та тріпочучи ними так, ніби аплодує сам собі», а потім злітає та пишається на льоту (вчені порахували, що він робить два-три кола у повітрі, пролітаючи таким чином близько 40 метрів – ну, але принаймні не відвертається до стінки та не хропе).

Голуби – моногамні. Зазвичай вони зберігають вірність обраному партнеру протягом усього життя. Пара птахів завжди разом харчується, разом вигодовує пташенят, разом захищає своє гніздо і майже не розлучається. Але трапляється серед голубів і позашлюбний секс, і зміна партнерів, і любовні трикутники, і навіть гомосексуалізм. Проте, від двох третин до трьох чвертей голубів створюють міцні, стабільні, моногамні сім’ї. І у голубиному сімейному житті романтики цілком вистачає. Бо те, що ми звикли сприймати як залицяння – коли голуб невпинно крутиться довкола голубиці, воркує та наполегливо підштовхує у якомусь ним обраному керунку – це, скоріше за все, просто сімейні пестощі. Так поводять себе звичайні й «одружені» вже (найімовірніше) не перший рік голубині сімейні пари. Сенс цього ритуалу полягає в тому, що самець «заганяє» самицю «додому»: на власну територію, де вони зможуть віддатися шлюбним втіхам і не боятися стороннього втручання. Так, ревнощі – не останній мотив для такої поведінки, але не обов’язковий: ритуал залицяння (хоч і у скороченому у порівнянні з першим знайомством вигляді) повторюється у голубиній родині регулярно. Після такої сімейної романтичної прогулянки з воркуванням настає вже відомий вам анальний поцілунок і парочка починає готуватися до вирощування дитинчат.

Спершу голуб’яча парочка будує гніздо (це відбувається, як правило, на 5-7 день після першого сексу). Зазвичай ці птахи вибирають для гніздування затишні й приховані від чужого ока місця, які нагадують розщілини у скелях – такі, як вибирали для виведення пташенят їхні предки. Це може бути щілина під дахом, вибоїна в стіні, балкон, горище – що завгодно, аби досить високо (середня висота, на якій голуби будують свої гнізда – 20 метрів), з пласкою підлогою та захищене від небажаних відвідувачів. Але при цьому будівничі з голубів марні: гніздо може складатися лише з кількох кинутих на «підлогу» гілок. Звичайно перше гніздо будують обидвох птахів, але якщо голубиця вже готова знести яйця – вона сидить там, де має розміститися майбутнє гніздо (або у вже готовому гнізді), а голуб приносить їй те, що йому здається будівельними матеріалами. І це дійсно може бути все що завгодно – описували голубині гнізда з дроту та гвіздків. Голубиця час від часу капризує та відправляє свого благовірного по «таку ж саму гілочку, але круглішу», але зрештою апробує будівельні зусилля коханого і стає гордою власницею абияк складеної купки паличок. Гніздо стає домом для пари надовго: голуби не покидають своїх гнізд й раз за разом до них повертаються, додаючи до них наступні деталі – тож з часом голубині гнізда стають більш солідними спорудами. До того ж пташенята відправляють свої природні потреби, прилаштовуючись на краєчку гнізда: і в результаті голубині гнізда перетворюються на досить масивні конструкції з армованого гілками гуанобетону вагою навіть до двох кілограмів. Неохайність та лінощі? Не факт. Деякі вчені припускають, що голубине гуано має певні репелентні властивості та відлякує від гнізда різноманітних паразитів.

Голубиця завжди відкладає в гніздо два – і тільки два! – яйця. Перше – через десять днів після спарювання, між 5 та 7 годиною вечора. Друге – ще за чотири дні, звичайно о 2-3 годині дня. Після цього починається висиджування яєць. Займаються цим обидвоє батьків. Що до того, як відбувається зміна батьків на кладці є різні спостереження. Одні кажуть, що батько змінює мати десь опівдні та чекає аж доки вона поїсть та повернеться близько 4-5 години вечора. А Едвард Лір (його зазвичай знають як автора смішних та абсурдних лімериків, але він також був натуралістом-любителем та ілюстратором природничих книжок), наприклад, наполягає, що голуби змінюються на гнізді пунктуально кожні дві години. У хвилини, вільні від природничих занять, він навіть доводив, що всі голуби тримають під крилом маленькі годинники та звіряють їх щодня рівно о дев’ятій рано.

Висиджування закінчується на 17-18 день: 15-18 годин наполегливої роботи – і пташенята видобувають себе з яєць на світ. Правда, не всі: за підрахунками вчених тільки одне з трьох яєць стає пташеням. Голуб’ячими яйцями люблять поласувати сороки, ворони та щури; те пташеня, яке вилупилося раніше, легко може виштовхнути друге яйце з гнізда та розбити його; нарешті, хтось з батьків може загинути або стати жертвою хижака – і навіть якщо гине лише один з двох птахів, інший облишає кладку.

Голуби вигодовують пташенят молоком. Так, це факт. Причому молоко виробляють як самиці, так і самці. До речі, стимулює витворення молока у голубів той самий гормон, що й у ссавців (і у людей) – пролактин. Пташине молоко починає витворюватись у зобі голубів незадовго перед тим, як мають вилупитися пташенята і нагадує більше сир ніж молоко. Пташине молоко містить багато сухих часток (19-35%, у ссавців це менше ніж 5%); багато протеїну (13-19%; у коров’ячому молоці його 4%, а в людському ще менше – 2%); 7-13% жирів та 1-2% мінералів. Натомість голубине молоко не містить лактози й містить дуже мало кальцію. Взагалі ж для людей воно було б скоріше шкідливе через високу кількість натрію. Але пташенятам таке молоко дуже до вподоби – і вони можуть на ньому щодня збільшувати свою вагу удвічі. Триває вигодовування близько двох місяців.

Молочне вигодовування – дуже зручна штука. Батьки не мусять шукати якийсь особливий харч для своїх пташенят та тягнути його у гніздо (як робить більшість інших птахів, при цьому часто недоїдаючи), а годуються так, як і завжди – а чудесний біологічний механізм робить решту. І за два місяці вже дорослі та цілком самостійні голуби покидають батьківський дім і починають самостійне життя.

Протягом року голуби можуть вивести до шести виводків пташенят (тобто дванадцятьох голуб’ят). Цифри не складаються? Але голуби дуже затяті батьки, і тому часто вони заводять собі не одне сімейне гніздечко. Одна пара голубів може вигодовувати пташенят одночасно у двох або навіть й у трьох гніздах. Поки одне з батьків висиджує яйця у першому гнізді, інше годує пташенят у другому. Результатом такої працелюбності та наполегливості може стати до півсотні нових голубів на рік. До того ж і шлюбного сезону як такого в голубів фактично нема. Вони можуть відкладати яйця та вигодовувати пташенят навіть за морозу у -20°C (рекорд – відкладання яєць при -30°C та вигодовування пташенят при -36°C) – було б у достатку їжі.

На жаль (для голубів, принаймні), голубине життя не дуже довге. У природі голуб живе у середньому три-п’ять років. Максимум – вісім-дев’ять. Причому, у розвинених країнах голуби живуть довше, ніж у країнах «третього світу». Довжина життя у базельських голубів на два-три роки більша, ніж у московських. Майже третина голубів помирає, гине або стає жертвою хижаків, не проживши навіть одного року; до віку у два роки доживає тільки половина птахів; а шанс відсвяткувати третій день народження має лише один з трьох голубів. Правда, у неволі голуби живуть набагато довше: рекорд – 31 (або, за іншими даними – 32) рік.

Якщо вірити тому, що чим розумніша істота, тим цікавіше в неї життя – це доросле життя в голубів вельми цікаве. Бо вони (попри нашу не дуже прихильну до них думку) – одні з найрозумніших птахів.

Вік голуба можна розпізнати за кольором його очей. В молодих голубів він темно-карий, а у дорослих – яскраво-помаранчевий.

Голуби – одні з небагатьох птахів, що пройшли «дзеркальний тест». Цей тест придумав у 1970 році психолог Гордон Геллап-молодший для того, щоб визначати наявність самосвідомості у тварин. Під час сну тварині наносять мітку фарбою у такому місці, де вона може бачити її тільки у дзеркалі. Потім ставлять перед нею дзеркало і спостерігають за реакцією. Якщо реакція свідчить про усвідомлення твариною того, що вона бачить у дзеркалі власне відбиття – це означає, що вона має самосвідомість і відчуває себе особистістю. Як ми (людина здатна пройти цей тест починаючи з віку 18 місяців).

Голуби мають розвинений художній смак. Так, це жарт. Майже. Бо експериментально доведено, що голуби відрізняють картини Моне від картин Пікассо. І роблять це не запам’ятовуючи окремі картини, а розрізняючи стилі, у яких ті картини намальовано. Голубів неможливо було збити з тропу навіть перевертаючи картини догори ногами, показуючи чорно-білі репродукції, або показуючи картини у дзеркальному відбитті. Моне – це Моне, а Пікассо – це Пікассо; дорослий, культурний голуб не може мати сумнівів. Коли в тому ж експерименті голубам почали показувати картини інших художників, голуби довели ще й те, що вони не тільки розрізняють мистецькі стилі, але й впевнено відмічають різницю між абстракціями та тривимірними зображеннями. Інші експериментатори виявили, що голуби чудово розрізняють предмети на зображеннях: безпомилково відрізняють зображення де є люди від таких, де людей немає; або легко можуть відрізнити зображення риб від зображень дерев. А одному британському вченому (справжньому) навіть вдалося навчити трьох голубів розрізняти всі літери англійської абетки. Правда, ті часом плутали «u» та «v», тож можемо почекати з плеканням нашого комплексу меншовартості. Ще в одному експерименті голуби вивчилися розрізняти Баха від Стравінського, а потім й музикальні стилі взагалі (у 70% випадків, наприклад, були здатні відрізнити музику бароко від класичної музики кінця XIX – початку XX століття). Не кожній людині це під силу… хоча варто спробувати давати людям за правильну відповідь щось смачненьке – бо голубам за вдалу здогадку давали трішечки зерна. Ну, добре, справедливості заради треба сказати, що разом з голубами досліджували здатність розрізняти стилі класичної музики ще у сімох студентів виду homo sapiens: в цілому вони справилися так само добре, як і пташини.

Голуби мають дуже добру пам’ять. Один експериментальний голуб, на ім’я Лінус, у програмі дослідів, що тривала шість років, запам’ятовував більше тисячі зображень та міг їх пригадувати навіть через кілька років.

Але ви скажете, що під час експериментів голубів змушують розглядати картини чи слухати музику (або, принаймні, підкупають їх зерном). Правда. Але на свободі голуби теж демонструють неабияку схильність до мистецтва. Американський натураліст та письменник Боріа Сакс наводить, наприклад, таку історію: «Біглі розповідав про голуба, який жив поруч з дівчиною, яка чудово грала на клавесині; він не звертав на її гру надмірної уваги, за винятком тих випадків, коли вона грала пісню зі “Spera sì”, з опери Генделя “Admetus”; тоді він прилітав та сідав на вікні, всім своїм видом демонструючи вдоволення; коли пісня закінчувалася, він повертався до голубника – для нього лишалося невідомим мистецтво  бурхливих оплесків (крилами) та викликання виконавця на “біс”».

Голуби мають чудовий зір. Вони можуть розрізняти людські обличчя на відстані, більшій за кілометр. Голубиний зір на стільки гострий, що американська Берегова охорона навіть збиралася використовувати голубів для пошуку жертв корабельних аварій: як виявилося, ймовірність того, що голуб помітить людину у рятувальному жилеті становить 92-93%, тоді коли люди помічають таких у 30-40% випадків. До того поле зору у цих птахів – 340°. Тобто голуб може одночасно бачити зерно у себе перед дзьобом на землі та ворону, яка пролітає над ним на висоті кількасот метрів. До того ж голуби бачать ультрафіолетову частину спектру – вони мають п’ять типів клітин фоторецепторів (на відміну від наших трьох). Чудовий зір потрібен голубам для, мабуть, найбільш відомої їх здатності – здатності знаходити дорогу до дому з будь-якого місця.  

До речі, звичка голубів смішно смикати головою під час ходьби теж пов’язана з їхнім зором. Голубу легше фокусувати очі, коли його голова залишається нерухомою. Тому коли голуб йде, він тримає голову нерухомо тоді, коли тіло переміщується уперед. А потім, коли пташина помічає, що тіло кудись тікає від голови – голові доводиться поквапцем тулуб наздоганяти. От і виходить кумедне смикання.

Але повернемося до «навігації»: здатність знаходити шлях додому в голубів і правда надзвичайна. Вчені випускали голубів за 1000 кілометрів від дому (це як від Києва до Відня), у незнайомій місцевості – і птахи все одно поверталися до рідного голубника. Голуб, мабуть, одна з найскладніших та найефективніших навігаційних систем у світі. Експериментально доведено, що голуби використовують для навігації орієнтири, які вони бачать та запам’ятовують – гори, споруди (дослідники спостерігали, як голуби використовують для навігації навіть автодороги та залізниці). Також вони напевно відчувають магнітне поле землі (це теж доведено експериментами) – і за допомогою цього знають напрямок, у якому знаходиться їхній дім. І це потребує від голуб’ячого мозку складних розрахунків. Птахи з ними справляються цілком успішно. І використовують ці калькуляційні здатності також для орієнтування за сонцем: голуби можуть тримати напрямок по сонцю, враховуючи його переміщення по небу; а якщо сонце, наприклад, зникає за хмарами – вони легко перемикаються на орієнтування за магнітним полем нашої планети. Але це тільки частина відповідей. Голуби мають ще кілька механізмів, за допомогою яких вони орієнтуються у просторі. І, здається, вчені ще не дуже добре уявляють, що це за механізми та як вони працюють.

Голуби мусять мати у голові щось на зразок карти. Якщо, наприклад у вас добре почуття напрямку і вас ведуть кудись із зав’язаними очима (двадцять кроків на північ – десять кроків на захід – три кроки на південь) – ви легко можете відтворити маршрут у зворотному напрямку (три на північ – десять на схід – двадцять на південь). Але якщо вас приспали й ви ані не пам’ятаєте напрямків, ані не знаєте кількості зроблених кроків? Голубів присипляли та відвозили далеко від дому, та ще й у незнайоме місце – вони все одно знаходили дорогу назад. Щоб впоратися з навігацією у таких умовах потрібна або карта, або надточний механізм, який дозволяє вираховувати географічні широту й довготу. Що саме є у голові у голубів? Невідомо. Натомість відомо, що є у голові у вчених. Це кілька теорій. Можливо, голуби створюють карту геомагнітних збурень. Або орієнтуються за інверсійними слідами у небі – вони видні в ультрафіолетовому спектрі, а голуби, як пам’ятаєте, його розрізняють. А може вони орієнтуються за звуком – голуби можуть чути дуже низькі частоти й вчені не знають навіщо це їм. Припускають, що завдяки цій можливості голуби можуть відчувати наближення землетрусу або виверження вулкану – що, напевно, було досить важливим, коли вони жили у скельних розщілинах. Також чутливий до низьких частот слух дозволяє почути наближення грози – та її у польоті оминути. А може бути, що голуби орієнтуються за запахом (такий спосіб навігації відомий у деяких морських птахів: альбатросів, наприклад) – принаймні один експеримент підтверджує, що голуби можуть відчувати запах рідного голубника.

Науковців дуже цікавить той голубиний талант до навігації. Вони одягали голубам на очі шори; чіпляли до них магніти, що мали збурювати магнітне поле Землі – а птахи все одно знаходили дорогу додому. І, напевно, робили це не тільки завдяки сліпому інстинктові, але завдяки розумуванню. Різні голуби вирішують навігаційні завдання по різному: коли вчені випустили кілька голубів в одній і тій самій не знайомій околиці, кілька птахів зразу обрали вірний напрямок та полетіли майже навпростець; кілька трохи покружляли, потім сіли, «подумали», та зрештою полетіли у правильному напрямку; а два голуби побачили знайому гору, що виднілася з їхнього голубника, полетіли до неї – і вже від неї відправилися додому. Тобто голуби у цьому експерименті обирали способи осягнення мети. Голуби навіть здатні до маніпуляцій: один з піддослідних птахів (дуже ретельний та відповідальний голуб, за словами вчених, що завжди бездоганно виконував всі завдання) в одному з експериментів пролетів десять кілометрів, помітив якогось городника та причепився до нього, змусивши прочитати напис на кільці та зателефонувати за зазначеним там телефоном. Дослідникам довелося їхати за розбещеним птахом та доставляти його додому автівкою, бо кудись летіти ледащо категорично відмовлялося.

За потреби голуби можуть демонструвати неабиякі здатності у добуванні їжі. Один спостерігач описує: «Була зима… а зимою ніхто не хоче їсти морозива, й тому власник магазину виклав  на холодильник для морозива всяке насіння та попкорн. Коли я проходив повз цей магазин, я побачив на холодильнику голуба, який підштовхував кудись своїм дзьобом пакети з соняшниковим насінням. Він намагався пересунути їх до краю холодильника – щоб зіпхнути на землю. Коли я подивився вниз, я побачив іншого голуба, який відкривав пакетики та їв насіння… Це був злочин, скоєний групою осіб за попередньою змовою, що відбувався в мене на очах». Тож у голубів цілком достатньо інтелігенції, щоб планувати спільні дії та їх успішно виконувати. Не всі люди на таке здатні.

Взагалі ж дослідники з Університету Кейо в Токіо (це ті, які перевіряли, чи розбираються голуби у мистецтві, змушуючи їх розрізняти картини Пікассо від картин Моне) прийшли до висновку, що інтелект голуба більш-менш відповідає інтелекту трирічної дитини.

Голуби дуже добрі летуни. Під час польоту вони здіймають крила над собою так високо, як можуть, і таким чином «виштовхують» величезну кількість повітря, отримуючи досить значний імпульс – для того, щоб набрати швидкість у 50 км/год, голубу потрібно буквально дві-три секунди. Звичайна швидкість цих птахів, як ми писали, 60-80 км/год, але рекордсмени (спеціально виведені породи поштових голубів) осягають навіть 177 км/год. Також вражає і дальність польоту: голуб легко пролітає кілька сотень кілометрів без відпочинку – він може летіти безперервно протягом восьми годин. Для осягнення таких показників природа наділила голуба (і не тільки його, але й інших птахів) особливою системою «вприскування пального»: пташина має спеціальні «повітряні міхури», які дозволяють «проганяти» повітря через легені двічі, збільшуючи таким чином обсяг кисню, що поступає до кровоносної системи.

Ще одна цікава якість голубиного польоту – це його здатність миттєво злітати з місця. На відміну від багатьох птахів, голубові не треба розганятися та підстрибувати, щоб злетіти (як, наприклад, вороні) – він може змахнути крилами з такою силою, що його просто відриває від землі.

Голуби – птахи соціальні. Але голубині зграї дещо відрізняються віт того, що ми під зграєю розуміємо. Голубине суспільство стоїть ближче до… людського, ніж, скажімо, до собачого. Голуб – як і людина – є одночасно членом кількох зграй. У голуба є сім’я (як сім’я у нас); є зграя «за місцем проживання» (як у нас сусіди); і є зграя, з якою він харчується (як у нас робочий колектив). Голуби з однієї пари можуть належати до різних «харчових» зграй – тобто мати різні місця роботи. У середньому голубина зграя нараховує один-три десятки птахів, але вони можуть створювати й більші «конгрегації» – у нальотах на елеватори та приміські поля голуби можуть збиратися у «банди» у декілька сотень голів. Так само і якесь виключно зручне горище може заселяти «сусідська спільнота» у пару сотень птахів.

Правда, розподіляють свій час голуби зовсім не так, як ми. Більшість часу вони сплять (14-15 годин); близько 6-8 годин витрачають на соціальну активність (залицяються та паруються, займаються доглядом за собою, годують пташенят та байдикують разом з іншими голубами, сидячи на карнизі чи десь на даху); годину-півтори займає в них пошук харчу та саме харчування (порівняйте з нашим офіційним восьмигодинним робочим днем); ще десь пів години до години витрачають на перельоти. Хочу бути пташкою божою.

Тож голуби – дуже ефективні птахи. Вони не мають якихось виключних якостей (як, наприклад, вміння говорити для папуг, швидкість для яструбів або здатність обертати голову на 360⁰ для сов), але вони максимально універсальні. Вони не такі швидкі, як яструби – але швидші за більшість птахів; вони не такі верткі, як горобці – але верткіші за більшість птахів; вони не такі всеїдні як ворони – але всеїдніші за більшість птахів; вони не такі витривалі, як альбатроси – але витриваліші за більшість птахів… І така універсальність дозволяє їм дуже успішно заселяти землю. В цьому вони теж подібні до нас.

Зараз голубів часто вважають шкідниками; їх часто називають «летючими щурами» – ця назва вперше з’являється у фільмі Вуді Аллена «Спогади про “Зоряний пил”». Чи є так насправді?

Ще пів століття тому люди так не вважали. Навіть навпаки – голуби були одними з найбільш популярних домашніх тварин. Ще й досі на дахах старих будинків або у їх подвір’ях можна знайти рештки голубників. І зараз негативне ставлення до голубів не є повсюдним. У Туреччині або в Індії годування голубів вважається справою, дуже корисною для душі – і голуби юрмляться довкола мечетей та храмів в очікуванні людей, прагнучих зробити добру справу. У тій самій Туреччині вважається доброю прикметою, якщо голуб на вас напаскудить – до грошей (у нас теж існувала така прикмета, нині майже забута). Тому турецькі продавці лотерейних білетів дуже люблять голубів: обкаляні голубами громадяни демонструють просто надзвичайну хіть до гри в лотерею.

Ілюстрація з породами голубів до книги з голубівництва.

Більшість шкоди, яку нібито мають приносити голуби – міф. Голуби є переносниками певних хвороб – але людина може ними заразитися тільки з’ївши хворого голуба. Або, принаймні, ретельно його облизавши. Виключенням є орнітоз (пситакоз), яким можна заразитися, вдихнувши висохлий голуб’ячий послід. Але чи ви знаєте багато людей, що вживають голуб’яче гуано на штиб кокаїну? Випадки захворювання орнітозом дуже рідкі (приблизно 200 випадків на рік у США – на населення у майже 330 мільйонів людей) – а й ті здебільшого мають за причину не голубів, а домашніх папуг або канарків. Ще – якщо використовувати голубині відходи з розмахом та фантазією – можна заразитися хворобою Дарлінга (це така грибкова інфекція). Професор Базельського університету Хааг-Вакернагель, який спеціально займався питанням перенесення хвороб від голубів до людей, зміг знайти інформацію тільки про 176 задокументованих випадків подібного перенесення у час між 1941 та 2003 роками.

Реальна шкода від голубів – це тільки їхній послід, який може роз’їдати камінь та метал та завдавати руйнівного впливу будівлям та пам’ятникам. А один голуб протягом року продукує понад десять кілограмів посліду.

Голубині відходи є досить поважною проблемою – на усунення наслідків забруднення міст голуб’ячим гуано уряди щороку витрачають мільйони доларів (на початку XXI сторіччя США оцінювали шкоду від голубиного посліду на понад мільярд доларів). І ці витрати стимулювали міські влади до пошуку засобів для зменшення популяції голубів у містах. В австрійському Лінці, наприклад, голубів годували кормом, перемішаним з протизаплідними пігулками. Результат був, але неочікуваний. У місті з’явилася аномальна кількість білих горобців-альбіносів (горобці ж бо полюбляють тягати їжу з під носа дзьоба в голубів). Голуби ж просто хворіли, не зменшуючи кількість потомства – а ви пам’ятаєте, якими надзвичайними батьківськими здатностями ці птахи вирізняються. Зрештою вчені зупинилися на рішеннях простих й природних. По-перше, це зменшення кількості доступної для голубів їжі – менша кількість харчів посилює внутрішньовидову конкуренцію і слабкі голуби не можуть вигодувати своїх пташенят, а то й гинуть самі. Бажаного ефекту досягають шляхом більш суворих правил обробки й зберігання харчових продуктів, більш суворих правил поводження зі сміттям та пропагандистських кампаній проти годування голубів. По-друге, це програми з оселення у містах сапсанів – для яких голуби є вимріяною здобиччю. Де-не-де йдуть далі – наприклад у швейцарському Базелі навіть переселили голубів у спеціальні міські голубники, де можна було б з легкістю контролювати їх чисельність, знищуючи яйця (і підкладаючи на їх місце пластикові муляжі).

Варто зупинитися на Базельській програмі регуляції кількості голубів – наразі вона виявилась найбільш ефективною. Автором цієї програми став професор Базельського університету Даніель Хааг-Вакернагель. Основну ідею він виклав у одному з інтерв’ю: «Якщо ви подивитесь на екосистему міського голуба, в ній ви знайдете лише один слабкий пункт. Тільки наявність харчів впливає на розмір їх популяції». Слідуючи за цією думкою, Хааг-Вакернагель ретельно дослідив раціон базельських голубів, препаруючи їх шлунки та вивчаючи їх вміст у різні пори року (це той пункт програми, яким послідовники цієї системи зазвичай нехтують). Завдяки цьому професор вияснив, що більша частина раціону його птахів-співмістян походить від людей, які регулярно й фанатично голубів підгодовували. Через те, що значну частку цих людей становили літні жінки, у Базелі таких називали «голуб’ячими мамцями». І ці пташині мамці не кришили голубам випадкову скибку хліба під час прогулянки у парку – вони цілеспрямовано, щоденно, в один і той самий час та в одному й тому самому місці виносили голубам кілька (інколи й десяток) буханок хліба. Звісно, що на так рясних харчах голуби жиріли та множилися. Отже, причина надмірної кількості птаства була знайдена; залишилося її тільки викорінити. І тут Хааг-Варнагель показав себе не тільки ретельним натуралістом, але й хорошим психологом. Він розсудив, що найкращим рішенням буде не заборона, але переконання: і міський муніципалітет вклав гроші у пропагандистську компанію, яка доводила й пояснювала містянам, що годування голубів їм (голубам) тільки шкодить. І добрі «голуб’ячі мамці» поступово перетворилися на злих отруйниць, про що, звісно, оточуючи не забували їм повідомити. Другим пунктом програми стало створення дев’яти вже згаданих муніципальних голубничків (важливою деталлю є те, що у голубничках голубів не годували – вони мусили шукати собі їжу власноруч… власнокрил? власнодзьоб?). В результаті протягом чотирьох років популяція голубів у Базелі зменшилася утричі – з 24 000 до 8 000.

Трохи відрізнялася ситуація в Люцерні. Люцерн – туристичне місто, а годування голубів стало однією з туристичних атракцій. Тому у цьому місті менший натиск зробили на пропагандистську кампанію, а більший – на індивідуальну роботу з «голуб’ячими мамцями». Виходячи з припущення, що «серійні годувальники голубів» – це зазвичай поодинокі люди, муніципалітет почав частіше скеровувати до них соціальних працівників та поліціантів з роз’ясненнями щодо голубиної екології (а що, теж спілкування). Звісно, частина «голуб’ячих мамців» не демонстрували надмірного бажання до співробітництва, але певний ефект це все ж дало. Плакати на зразок «Голуби роблять лайно» та «Годувати голубів – це слабкість», голубничок на горищі ратушу та індивідуальна робота з «серійними голубеманами» дозволили знизити кількість голубів у восьми десятитисячному містечку з 7 000 до 2 000.

Насправді голуби принесли людству набагато більше користі, ніж шкоди. Обминемо використання голубів у якості ліків – це ближче до фольклору; та й застосування мертвого, розрізаного навпіл голуба для компресів у наш час вже здається дикунством (хоча використовували голубів медично і на менш варварський спосіб – наприклад, у середньовіччі вважали голубине м’ясо ліками проти чуми). Обминемо і їх харчову цінність (чималу, на додаток – голуб’ятину вважають делікатесом; плюс багате на залізо та нежирне голубине м’ясо є дуже корисним та легкотравним); думаю, після того, що ви про голубів вже знаєте, вам буде шкода їх їсти. Але якщо все ж таки зважитесь – зверніть увагу на те, що їдять голубів виключно віком чотири-п’ять тижнів.

Коротко зупинимося на побічних продуктах розведення голубів. Голубині перо та пух, звісно, використовували для набивки подушок та перин. Голубину кров використовували як барвник для вітражного скла (вона містить багато заліза та дає насичений рубіновий колір). Але найважливішим продуктом голубівництва було голуб’яче гуано. Як і «справжнє» гуано, воно є цінним добривом; давні єгиптяни навіть розводили голубів у першу чергу для отримання їхніх відходів життєдіяльності – піддані фараонів критично їх потребували для вирощування динь. Не зменшилася цінність голубиного гуано й з часом – у Британії XVII століття голуб’ячий гній коштував удесятеро дорожче за будь-який інший. Він цінився (і не тільки в Англії, а й в усій Європі та у світі) як першорядне добриво для городів, для виноградників і для вирощування коноплі та хмелю. Зважаючи на те, що поодинокий голуб бігом року продукує понад десять кілограмів гуано – цей гній був вагомим джерелом додаткового доходу для власників голубничок. На додаток з голубиного лайна добували селітру – надважливий компонент чорного пороху.

Тепер гляньмо на одну з найстійкіших асоціацій зі словом «голуб». Пошта. Голубина пошта. Довгі віки голубина пошта була найшвидшим й найнадійнішим способом доставлення повідомлень. Її згадують вже у зв’язку з царем Соломоном (3000 років тому); також у зв’язку з Кіром Великим (2600 років тому), Олександром Великим (2300 років тому), Ганнібалом (2200 років тому). Користувалися з голубиної пошти й давні римляни, й давні китайці, й візантійці. Для кожного хрестоносного лицаря клітка з голубами вважалася необхідною частиною його багажу (не всі, правда, могли собі це дозволити). Перша «офіційна», державна голубина пошта була заснована у Багдаді 1150 року. Вона існувала до захоплення Багдаду монголами у 1258 році – не дуже виховані, прямо скажемо, монголо-татари зжерли усіх голубів; але це не сильно уповільнило розповсюдження повітряно-поштових підприємств. У XVI сторіччі державні голубині пошти вже існували у Персії, Туреччині, багатьох країнах Європи; у XIX сторіччі вже всі європейські країни мали власні служби поштових голубів; у всіх європейських арміях були підрозділи голуб’ятників. Навіть кожна себе шануюча велика фірма мала власний департамент голубиного зв’язку. Ротшильди, наприклад, добряче заробили на лондонській біржі, отримавши за допомогою голуба першими в Англії відомість про перемогу над Наполеоном при Ватерлоо у 1815 році. А інформаційна агенція Рейтер почалася у 1845 з двох голубників та сорока п’яти голубів. Голуби були набагато швидшими за поштові карети та пакетботи – і так само надійними. Тріумфальне крокування голубиної пошти зупинили тільки розповсюдження залізниць та винайдення телеграфу (1836) і телефону (1875). Але технічний прогрес не зміг все ж таки знищити голубину пошту. Птахів використовували для обміну повідомленнями з ізольованими від світу місцями. Навіть у сучасній Америці голубину пошту використовують лікарі, які працюють у місцях, де живуть члени секти амішів, які відмовляються користуватися телефонами та іншими безбожними винаходами. У Африці та Латинській Америці голуби досі доставляють повідомлення з віддалених шахт та плантацій до найближчих міст; а в Австралії їх використовували для зв’язку з маяками, розташованими на ізольованих островах (проблема була у тому, що проживши на маяку три місяці, голуби починали вважати його своїм домом та не хотіли нікуди звідтам летіти). У наші часи голубину пошту також часом використовують з економії. Наприкінці 1970-х одна англійська лабораторія виявила, що витрачає щороку близько еквіваленту 40 000 $ на доставлення зразків крові на таксі – на той час це була досить велика сума (це приблизно 160 000 $ зараз). І, звісно, дирекцію лабораторії це занепокоїло. На щастя, хтось зауважив, що в околицях є велика кількість людей, що розводили голубів. І навесні 1977 року лабораторія випробувала доставлення зразків крові з лікарень до себе за допомогою голубиної пошти. Вдало. Наступного року організації вдалося заощадити еквівалент 42 000 $ (приблизно 168 000 сьогоднішніх доларів) на транспортуванні зразків крові. Тож, хоч остання державна станція голубиної пошти була закрита в Індії 2004 року, зв’язкових птахів ще активно використовують приватні структури та особи.

Ще голубина пошта знаходить застосування у випадку надзвичайних ситуацій. У 1959 році у Японії, місто Нагоя, яке відрізав від цивілізації тайфун, підтримувало зв’язок зі світом за допомоги голубиної пошти. Звісно, активно використовували голубів і під час війни. З обложеного німцями Парижу у 1870-71 роках було відправлено 1 150 000 голубів з повідомленнями. Під час битві на Сомі тільки французька армія відправила з голубами 5 000 повідомлень (98% з них успішно доставили повідомлення адресату). Під кінець Першої світової у британській армії нараховували 22 000 голубів. Під час Другої світової війни голубів використовували не менш активно: поштовий голуб був на кожному німецькому підводному човні; британська розвідка підтримувала за допомогою голубів зв’язок з антинімецьким спротивом у Європі (що змусило німців мобілізувати на військову службу яструбів); австралійці через голубину пошту утримували контакт зі своїми військами у джунглях Нової Гвінеї; а у США у 1944 році у збройних силах нараховували 54 000 голубів.

Голуби навіть отримували нагороді. Найвідоміший приклад – це історія голуба (точніше – голубиці) Шер Амі (Дорогий Друг). Наприкінці жовтня 1918 року дев’ять рот 77-ї «Нью-Йоркської» дивізії були відрізані від основних сил та оточені німцями під час американського наступу в Аргонському лісі. 27 жовтня, через помилку, вони опинилися під масованим вогнем американської ж артилерії – і несли через цей вогонь страшні втрати. Єдиним доступним засобом зв’язку був голуб – власне Шер Амі. До лапки голубиці прив’язали повідомлення про те, що «…наша власна артилерія проходить вогневим валом прямо по нас. Заради бога, припиніть це», після чого птаха відпустили. Німці помітили це, та відкрили по голубиці вогонь: через декілька секунд вона впала на землю, але злетіла знову. За 25 хвилин Шер Амі долетіла до штабу дивізії (це було в 40 кілометрах): нога, до якої прив’язали повідомлення, була майже відірвана, але трималася на одному сухожиллі; ще вона була підстрелена в груди та мала ушкоджене ліве око. Вогонь артилерії перенесли, рештки оточених солдатів було врятовано; пташина теж вижила: її відправили до людського госпіталю, зробили їй дерев’яну ногу та, зрештою, перевезли до Америки на заслужений відпочинок, де вона померла 13 червня 1919 року. Французький уряд нагородив голубицю Воєнним хрестом; у Голлівуді її зняли у фільмі про описані події, крім того, їй присвятили кілька віршів, оповідань та повістей.

Голубів навіть використовували на виробництві. У одній американській фармацевтичній компанії голубів використовували для контролю якості ліків – їх натренували вибирати з конвеєра ушкоджені або нещільно закриті пігулки. Птахи це робили з вражаючою ефективністю – вони вишукували 99% браку, на 10-15% більше, ніж люди. Але, на жаль, вимріяної роботи вони не отримали: бо (за виразом одного з директорів компанії) хто б купляв ліки у фірми, контроль якості в якій здійснюють голуби. Обурливий приклад людського шовінізму, правда?

Отже, ми, люди, багато чим завдячуємо голубам. І – якби навіть цього не було – голуби заслуговують на повагу та на більш приязне ставлення, ніж мають. Вуді Ален, звісно, дотепна й талановита людина (хоч і не позбавлена, здається, певних психологічних проблем) – але це не привід слідувати його голубофобному погляду на життя. Насправді серед відомих осіб ми знайдемо набагато менше голубоненависників, ніж любителів голубів. До останніх належали (чи належать), наприклад: Клод Моне, Юл Бріннер, Елвіс Преслі, Майк Тайсон та Гуччо Гуччі. Тож ви теж поставтеся до голубів з приязню – і світ стане кращим.

Andy Musgrove, Nicholas Aebischer, Mark Eaton, Richard Hearn, Stuart Newson, David Noble, Matt Parsons, Kate Risely and David Stroud, «Population estimates of birds in Great Britain and the United Kingdom», «British Birds», 106 (February 2013)
Barbara Allen, «Pigeon», Reaktion Books, London, 2009
Boria Sax, «The Parliament of Animals: Anecdotes and Legends from Books of Natural History 1775– 1900», University Publishing Association, New York, 1992
Charles Walcott, «Multi-modal Orientation Cues in Homing Pigeons», «Integrative and Comparative Biology», Volume 45, Issue 3 (June 2005)
Colin Tudge, «The Bird – A Natural History of Who Birds Are, Where They Came From, and How They Live», Crown, New York, (2008)
Courtney Humphries, «Superdove: How the Pigeon Took Manhattan … And the World», Smithsonian, Washington, 2008
Çağan H. Şekercioğlu, Daniel G. Wenny, Christopher J. Whelan, «Why Birds Matter. Avian Ecological Function and Ecosystem Services», The University of Chicago Press, Chicago (2016)
D. Porter, A. Neuringer, «Musical Discrimination by Pigeons», «Journal of Experimental Psychology: Animal Behavior Processes», Volume 10 (1984)
Daniel Haag-Wackernagel, «Health hazards posed by feral pigeons», «Journal of Infection», Volume 48 (2004)
Daniel Haag-Wackernagel, «Regulation of the street pigeon in Basel», «Wildlife Society Bulletin», Vol. 23, No. 2 (1995)
Donald S. Blough, «Pigeon perception of letters of the alphabet», «Science», Volume 218, Issue 4570 (1982)
https://uk.wikipedia.org/wiki/Голуб_сизий
Josef H. Reichholf, «Siedlungsraum : zur Ökologie von Dorf, Stadt und Strasse», Mosaik, München (1989)
Nathanael Johnson, «Sekrety roślin i zwierząt w miejskiej dżungli. Majestat gołębi, dyskretny urok ślimaków i inne cuda przyrody», Vivante, Białystok (2017)
R. J. Herrnstein, D. H. Loveland, «Complex Visual Concept in the Pigeon», «Science», Volume 146, Issue 3643 (1964)
Richard F. Johnston, Marian Janiga, «Feral Pigeons», Oxford University Press, Oxford (1995)
S. Watanabe, J. Sakamoto and M. Wakita, «Pigeons’ Discrimination of Paintings by Monet and Picasso», «Journal of the Experimental Analysis of Behavior», LXIII/2 (1995)
А. И. Кошелев, В. А. Кошелев, А. Н. Николенко, Л. В. Пересадько, «Птицы нашего города», Мелитополь, 2006
Геннадій Фесенко, «Птахи садів та парків Києва», Мінерал, Кривий Ріг, 2010
В. Д. Ильичев, А. В. Михеев, «Жизнь животных. Том шестой. Птицы», Просвещение, Москва, 1986

Previous articleВітаміни: вітамін B6