Вісімсот-якогось року певний грецький пілігрим на ім’я Понтус потрапив у грозу біля італійського містечка Салерно (трохи на південь від Неаполю). На щастя, у місті зберігся давньоримський акведук; і паломник сховався від шалу стихій в одній з його арок. Незабаром до нього приєднався ще один подорожній – італієць Салернус. А затим компанія поповнилася ще двома чужоземцями – євреєм Гелінусом та арабом Абделем. Через якийсь час товариші у недолі розговорилися: і виявилось, що всі вони мають дуже великий інтерес до лікарських практик. Взаємний обмін досвідом їх неабияк зацікавив; і вони вирішили лишитися у Салерно – так з’явилась перша у Європі медична школа (її можна було б назвати і університетом, але у IX столітті такого слова ще не було).

Це, звісно, лише легенда; але у 1076 році сучасник міг написати: «Мистецтво лікування розцвіло в Салерно настільки, що жодна хвороба не здатна тут вгніздитися». Дійсно, школа у Салерно зібрала все найкраще, все найбільш передове, що існувало у медицині того часу. Вона – завдяки своєму географічному положенню – могла спиратися на спостереження європейських, арабських, єврейських та візантійських докторів; і навіть знання далеких Індії та Китаю були для неї доступними (хоч і опосередковано) – через живі контакти між казковим Сходом і арабським світом.

Згідно переказу, у XI-XII століттях одним з викладачів цієї школи була певна Тротула (перша відома з європейської історії жінка – професор медицини). Припускають, що вона написала одну з самих впливових книг у історії медицини: «De passionibus mulierum» («Про здоров’я жінок»). Також цю книгу, яка була одним з найважливіших медичних посібників протягом аж половини тисячоліття, називали просто за іменем авторки – «Trotula».

«Trotula» складалася з трьох частин: «Про хвороби жінок», «Про лікування жінок» і «Про жіночу косметику». Ми – задля вашої користі та розваги – наведемо декілька фрагментів останньої («Про жіночу косметику» або «De Ornatu Mulierum»). Є в «Про здоров’я жінок» і курйозні рекомендації (їх ми будемо супроводжувати поміткою «не намагайтесь повторити це вдома»), і корисні; й ми думаємо, що вам буде цікаво дізнатися, як жінки доглядали себе майже тисячу років тому.

Починається книга так: «Щоб жінка могла стати м’якою, і гладенькою, і без волосся, що росте на інших частинах тіла, крім голови, вона, в першу чергу, повинна піти до бані…». Банна процедура далі детально розписується (включаючи і парову баню, якої європейці ніби не знали – у чому у нас чомусь впевнені). Після миття жінці належало видалити волосся «…намазавши себе всюди цим депіляторієм (psilotro), який зроблений з добре просіяного негашеного вапна. Помістіть три унції його у глиняну вазу і варіть на манер каші. Затим візьміть одну унцію ауріпігменту [мінерал класу сульфідів, сульфід арсену] і варіть знову; і перевіряйте це за допомогою пера, щоб побачити, чи воно готове [видимо, готовий склад мав розчиняти «волосинки» на пері]. Однак будьте уважними, щоб не переварити його і щоб воно не залишалося занадто довго на шкірі, тому що воно викликає сильне печіння». Ми дуже сподіваємося, що ви не будете намагатися повторити це вдома, тому пропускаємо подальші рекомендації з лікування опіків, спричинених використанням цього стародавнього хімічного депіляторію.

Як і будь-який поважний посібник, «De Ornatu Mulierum» наводить і альтернативний рецепт суміші для видалення волосся. Він включає ті ж негашене вапно та ауріпігмент, але їх перед варкою треба загорнути у мішечок з льняного полотна. Як депіляторій використовують «відвар», а порошок з мішечку вживають у якості пілінгу; і ще він ніби сприяє «росту волосся … на голові у людей з оперізуючим лишаєм».

Це були, так би мовити, масові депіляторії. Для «шляхетних жінок» рекомендувалася покращена суміш («яка видаляє волосся, очищає шкіру і усуває плями» – скажіть, хоч щось нове ті специ від реклами здатні видумати?): «Візьміть сік листя шаленого огірка та мигдальне молочко; покладіть все разом у сосуд і обережно перемішайте з негашеним вапном і ауріпігментом. Затим – гальбан (вид камеді), змішаний з невеликою кількістю вина та настояний протягом одного дня і однієї ночі; і варіть все разом. Як тільки це приготується як належить, видаліть гальбан і додайте трохи масла або вина зі ртуттю. Як приготуєте відвар, приберіть його з вогню та додайте наступні трави. Рівну кількість мастики, ладану, кориці, мускатного горіха, гвоздики. Ця мазь приємно пахне і пом’якшує [шкіру]».

Намазаній таким депіляторієм дамі належало повернутися у парову баню. Вона мала провести там якийсь час, сидячи тихо і нерухомо («не варто себе терти, бо з ваших кінцівок може злізти шкіра»). Потім треба було змити чудодійну суміш і, починаючи з лобка, обережно вести долонею по тілу (не занадто енергійно, бо «може злізти шкіра» – це словосполучення повторюється з загрозливою регулярністю) – при цьому волосся повинно було осипатися.

Після цього треба було ретельно промитися у кількох водах (щоб змити рештки вапна), витертись і намастити тіло хною, змішаною з яєчними білками – це повинно було «пом’якшити плоть», зробити шкіру «сяючою і гладкою» та заспокоїти подразнення після депіляторію. Після того всього можна було «дозволити їй [жінці] йти до ліжка».

Після того, як тіло було доглянуте, можна було зайнятися і волоссям. «Шварцкопфу» та «Джонсон & Джонсон» тоді ще не було, тому шампуні теж треба було виготовляти самостійно. «Візьміть золу від спаленої виноградної лози, ячмінну полову, лакричне дерево … і цикламен…». Далі ці інгредієнти треба було зварити у воді та зцідити – проціджену рідину використовували для миття голови. Потім волосся треба було висушити (ні в якому разі не витирати) – і воно ставало «золотистим і лискучим».

У ті давні часи, правда, основним засобом для очищення волосся було їх щоденне вичісування частим гребенем. Попутно волосся можна було ароматизувати; для цього перед розчісуванням і під час його волосся збризкувались спеціальними настоянками – наприклад, трояндовою водою з додатком трояндових пелюсток, гвоздики, мускатного горіху, жерухи і калгану.

Звісно ж, волосся і фарбували. Деякі рецепти були доволі сумнівними. «…візьміть зелену ящірку з відділеними головою та хвостом і варить її у звичайній олії. Намастіть голову цією олією. Це зробить волосся довгим і чорним». Інші рецепти цілком могли бути достатньо ефективними – як наприклад «Сарацинський засіб» зі шкірки гранату, галуна та жолудів.

Також волосся фарбували:

  • шафраном (золотаво-рудий колір)
  • хною (червоно-рудий)
  • «драконовою кров’ю» (яскраво-червоним пігментом з камеді кількох рослин)
  • вичавками від білого вина (золотавий відтінок)
  • золою з жолудів (чорний)
  • соком волоського горіху (темно-коричневий)
  • козиним молоком (висвітлення волосся)

та багато чим іншим. Деякі засоби сміливо можна відставити до забобонів; деякі використовуються як барвники й досі (хна, наприклад). Теоретично можна використовувати як фарбу для волосся і шафран – але ми не радимо: справжній шафран дуже дорогий, а те, що продають в магазинах і на ятках – це «імеретинський шафран», тобто звичайні чорнобривці.

Для «пом’якшення» волосся «Тротула» рекомендувала часте миття теплою водою з порошком з соди та сушеної віки.

Потім наш трактат переходить до обличчя. «Спочатку дайте їй ретельно вмити обличчя французьким милом [у нас зазвичай його називали марсельським милом – воно виробляється з оливкової олії] та теплою водою, і настоянкою висівок … Затим візьміть тартарову олію [оливкова олія, змішана з перепаленим винним каменем] і … утріть їй у шкіру». Тартарова олія вважалася дуже ефективним засобом (особливо якщо натирати нею обличчя протягом семи днів і семи ночей); вона, ніби, навіть виводила ластовиння. Чи давав винний камінь якийсь результат – складно сказати, зараз можна зустріти твердження про те, що він є антиоксидантом; а ось оливкова олія до сих пір використовується у косметології та вважається однозначно корисною для шкіри.

Не менш корисною вважалася суміш з молока та товченого ячменю, яка повинна була настоюватись аж доти, доки вона «не почне розкладатися».

Важливо було відбілювати шкіру – темна, смаглява шкіра вважалася негарною. Можна було, звісно, просто намаститися білилами, а можна було скористатися з вибілювальних засобів. Наприклад, з мазі, яка складалася з трояндової олії, курячого лою, «дуже білого воску», яєчного білка, камфори, мускатного горіха, гвоздики та… свинцевих білил. Мазь ні в якому разі не можна було використовувати раніше, ніж вона «почне приємно пахнути»; наносити її на обличчя належало щоденно. Залишати цей засіб на обличчі треба було аж доти «доки обличчя не почервоніє», а потім його треба було зіскоблити спеціальним шпателем з екзотичної деревини. Існували й інші вибілювачі: з порошком або з соком цикламену, с бріонією (переступнем), дикою гірчицею, вимоченими в оцті (до повного розм’якшення шкаралупи) яйцями та іншим – але свинцеві білила були обов’язковим компонентом практично в усіх рецептах.

Щоб відновити обвітрену або загрубілу на сонці шкіру – використовували оленячий жир. Для того щоб зробити шкіру тоншою та ніжнішою застосовували склад з бріонії, мальви, «білого меду», бури, камфори й кам’яної солі. Для боротьби з коростою застосовували щавель та оман. Для лікування сонячних опіків брали мазь з лілії, мастики, ладану, камфори, свинячого лою та всеприсутніх свинцевих білил. Прищі лікували листям червоної капусти та коренем марени, відвареними у вині (а також парилом і водоростями). Теж від прищів та наривів повинні були допомагати вищезгадана тартарова олія і дитяча сеча.

Важливою частиною обличчя були губи. Якщо вірити сучасним соціологам, губи займають другу позицію у списку якостей, які визначають для чоловіків фізичну привабливість жінки (на першому місці – спортивна фігура). У Середньовіччі для того, щоб зробити шкіру губ «тугішою, ніжнішою та м’якшою; і забезпечити її від виразок та наривів; і вилікувати виразки та нариви, якщо вони з’явились» застосовували мазь з меду, бріонії, шаленого огірка і трояндової води.

Для фарбування губ використовували корінь або кору волоського горіха; а ті, хто міг собі дозволити – «морську траву, якою користуються сарацини для фарбування шкір у пурпурний колір» (йдеться про «тирський пурпур», який насправді добувався з морських равликів мурексів).

Тріщини на губах лікували за допомоги трояндової або льняної олії або соку полину.

Для збільшення об’єму губ існував складний рецепт з простим секретом: спершу готувалася мазь з великої кількості різних екзотичних рослинних компонентів, потім до неї додавалися товчені мармур і пемза – і цим складом натирали губи. Енергійно. І, звісно, після енергійного натирання товченими мармуром і пемзою, губи розпухали. Вистачило б, втім, і звичайного піску.

Той же товчений мармур і та ж подрібнена пемза служили й для чистки зубів. Крім них у склад середньовічних зубних паст (точніше, порошків) входили товчена цегла або черепиця, сода і звичайна сіль. Такі зубні порошки перемішували з вологою вовною, загортали «ковбаскою» у тонке льняне полотно і чистили тією «ковбаскою» зуби «усередині й назовні». Для того щоб з рота приємно пахло, годилося жувати сім’я фенхелю або анісу.

С запахом гнилих зубів боролися за допомогою мікстури на основі вапна, сірки і перцю. Були, правда, і не такі радикальні засоби. Як, наприклад, рецепт «однієї сарацинської дами, яка вилікувала таким способом багато людей»: це була суміш з лаврового листу і мускусу, яку треба було носити під язиком до отримання результату. З поганим запахом з рота, «який має своєю причиною шлунок або тельбухи», боролися за допомоги «порошку з найкращого алое» з соком полину і сиропом. Навіть незважаючи на сироп, це повинна була бути дуже гірка мікстура: «Тротула» рекомендує її пити щодня на світанку і заїдати «такою кількістю меду, яку можна з’їсти без шкоди для здоров’я».

Звісно, «De Ornatu Mulierum» пропонувала і засоби для відновлення незайманості та «стискання піхви». В якості діючих речовин в тих засобах використовувались товчене дорогоцінне каміння, «драконова кров» та жолуді.

Краса, звісно, потребує жертв. Але, схоже, що на початку минулого тисячоліття вона вимагала жертв надмірних. В багатьох рецептах і рекомендаціях «Тротули» є зерно істини; але більшість із них базуються на незнанні або на забобоні; на типовому магічному мисленні (якщо лілія біла, то порошок з кореню лілії повинен зробити шкіру білою). Інколи – часом ненавмисне, а часом в результаті спостереження та вдалих висновків – засоби спрацьовували. Хоча… склади для відбілювання шкіри зі свинцевими білилами дійсно відбілювали шкіру. За рахунок того, що свинцеві білила – барвник з сильною покривною здатністю. И за рахунок того, що при отруєнні свинцем розвивається анемія, а анемія – викликає крайню блідість. Так що завершуюча фраза «De Ornatu Mulierum» після наведених в ній рекомендацій звучить дуже доречно:

«Тут кінчається Тротула. І помилуй нас, Господи!»

Previous articleВиставка Estet Beauty Expo 2019, Київ: очікування та реальність в українському бізнесі
Next articleГліттер-тату у два кольори (відео)