Зізнаймося чесно: ми, люди, — створіння надзвичайно парадоксальні і дещо кумедні. Якщо природа наділяє нас густим волоссям, ми нещадно палимо його прасочками, заливаємо хімічними барвниками та безжально зрізаємо. Але варто лише природі трішки поскупитися, як ми одразу ж біжимо купувати чуже волосся, аби з тріумфом пришпилити його собі на маківку. Історія моди не знає більш іронічного, гігієнічно сумнівного і водночас величного аксесуара, ніж перука. 

Цей дивовижний предмет туалету пройшов шлях від засобу виживання у спекотній пустелі до інструменту придворних інтриг, пережив анафеми церкви, епідемії чуми та навіть епоху, коли в ньому буквально вили гнізда миші. Тож влаштовуйтеся зручніше — ми вирушаємо у захопливу подорож історією людського марнославства.

 Спека, воші та фараони: Гігієнічний старт

Наша історія починається у Стародавньому Єгипті. Уявіть собі долину Нілу: неймовірна спека, пісок, що проникає скрізь, і, будьмо відвертими, ідеальні умови для розмноження мікробів та паразитів. Високі температури сприяли швидкому поширенню інфекцій. Що ж робили розумні єгиптяни? Вони знайшли геніальне у своїй простоті рішення — голили голови налисо. Немає волосся — немає проблем із вошами та перегрівом. 

Але ж ходити лисим — це якось зовсім неестетично, особливо якщо ти поважна особа. Тому на поголену голову вдягали перуку. Єгипетські майстри досягли у цій справі неймовірних висот. Перуки для аристократії та фараонів плели зі справжнього людського волосся, щедро змащуючи його бджолиним воском. Заможні єгиптяни могли дозволити собі розкішні, важкі, майстерно заплетені конструкції, тоді як бідноті доводилося задовольнятися виробами з повсті, овечої вовни або навіть пальмових волокон. До речі, фараон-новатор Ехнатон був відомий своєю любов’ю до особливо екстравагантних, величезних кучерявих перук. Отже, у Єгипті перука була передусім кондиціонером і капелюхом від сонця, а вже потім — модою.

 «Волохата Галлія» та римські пристрасті

Перенесемося до Європи. У часи Стародавнього Риму та Греції. Римляни, побудувавши імперію, швидко розвинули в собі колосальний апетит до розкоші. Згодом у Римі виникла неймовірна мода на блондинок. Де ж взяти світле волосся у сонячній Італії? Відповідь знайшлася швидко: Галлія! Підкорені кельтські та германські племена славилися своїми густими, світлими і рудими кучерями. 

Спритні римські торговці масово імпортували лляне та золотисте волосся з галльських земель, щоб виготовляти з нього перуки для заможних римлянок. Юлій Цезар, як подейкують, навіть змушував переможених галлів зрізати волосся на знак повної покори римській владі. Цей регіон римляни з іронією прозвали «Gallia Comata», що буквально означає «Волохата Галлія». 

Цікаво, що римські жінки настільки захоплювалися відбілюванням власного волосся агресивними лужними сумішами, що часто просто лисіли. Відомий поет Овідій з гіркотою і сарказмом писав своїй коханці Корінні, яка доекспериментувалася з барвниками до облисіння, що тепер їй доведеться купувати волосся полонених німецьких рабинь.

Але перуки в Римі носили не лише жінки. Імператор Калігула, відомий своїми специфічними розвагами, надягав перуку як маскування, коли ночами нишпорив сумнівними закладами та борделями Риму. Інший імператор, Каракалла, вдягав біляву перуку з суто політичних міркувань — щоб сподобатися германським племенам під час свого візиту до них. 

Коли ж на зміну розпусному Риму прийшло християнство, отці церкви жахнулися. Рання християнська церква розпочала рішучу боротьбу проти перук. Біляве фальшиве волосся стало вважатися беззаперечною ознакою повії. Дійшло до того, що ранніх християн, які наважувалися носити перуки, могли навіть відлучити від церкви за цей гріх.

 Відродження та руда королева

У Середньовіччі жіноче волосся переважно ховали під складними головними уборами, хоча іноді використовували накладні пасма, щоб подовжити коси аж до самої талії. Справжнє ж відродження штучного волосся відбулося, як не дивно, в епоху Відродження. В Італії жінки знову почали носити шафранові або світлі перуки, наслідуючи античні ідеали. 

Але найвідомішою прихильницею перук стала англійська «Королева-Діва» Єлизавета I. У молодості її розкішне мідно-руде волосся задавало тон усій європейській моді — жінки відчайдушно намагалися відтворити цей колір. Проте час невблаганний. З віком волосся королеви порідшало і втратило свій вогняний відтінок. Не бажаючи миритися з втратою образу, Єлизавета звернулася до перук. 

Вона зібрала колосальний гардероб штучного волосся. Збереглися бухгалтерські записи, які свідчать, що лише в 1602 році королівський двір закупив для неї шість готових перук, дванадцять ярдів накладних кучерів та ще сотню різноманітних виробів із волосся. Природно, що всі придворні дами, аби підлеститися до монархині, теж почали масово носити руді та світлі перуки, незалежно від свого природного кольору.

 Гігієна XVII століття: Епоха Великої Перуки та страх чуми

У XVII столітті Франція подарувала світові моду на periwig (чоловічу перуку). Цей предмет перестав бути просто засобом приховати лисину; він став абсолютним символом статусу, моди та чоловічої гідності. 

Носіння величезних перук мало своє вельми прагматичне, хоч і трохи огидне для нас, виправдання. Французи пишалися цим винаходом як дуже «гігієнічним». Річ у тім, що мило того часу було вкрай неефективним, а мити довге густе волосся в умовах відсутності водопроводу було справжньою мукою. Тому аристократи просто коротко стригли власне волосся під перукою. Це значно полегшувало ранковий туалет: замість того, щоб мити й розчісувати власну шевелюру, джентльмен просто надягав свіжу перуку, яку його слуга (або перукар) заздалегідь вичистив, накрутив і напудрив.

Перуки коштували космічних грошей. У 1672 році граф Бедфорд заплатив своєму майстру 54 фунти і 10 шилінгів за чотири перуки (по 20, 18, 10 та 6 фунтів відповідно). Це був цілий статок!

Але марнославство іноді стикалося зі смертельним жахом. Під час Великої епідемії чуми в Лондоні у 1665 році продаж волосся майже зупинився. Відомий мемуарист Семюел Піпс записував у своєму щоденнику, що люди до смерті боялися купувати перуки, підозрюючи, що волосся для них зрізали з трупів померлих від чуми. Проте як тільки паніка трохи вщухла, мода перемогла страх перед смертельною хворобою, і перуки повернулися на голови лондонців.

 XVIII століття: Миші, сало та срібні клітки

Якщо ви думаєте, що історія моди не може стати ще абсурднішою, ласкаво просимо у XVIII століття. Це був час абсолютного безумства. Пудрені перуки стали обов’язковим атрибутом як чоловіків, так і жінок. Але жіночі зачіски перетворилися на справжні архітектурні споруди. На головах дам зводили гори з фальшивого волосся, щедро прикрашені пір’ям, штучними квітами, стрічками і навіть моделями кораблів.

Створення такого шедевра (який часто нагадував гігантський екзотичний торт) вимагало кількох годин роботи найкращих куаферів. Оскільки процес був дорогим і виснажливим, жінки зберігали ці зачіски тижнями, а то й цілий місяць. 

Як же ця конструкція трималася купи? За допомогою свинячого сала. Так-так, звичайного тваринного жиру. Через кілька днів (не кажучи вже про тижні) сало неминуче ставало згірклим. Волосся, змащене жиром і присипане пудрою з крохмалю чи свинцю, ставало ідеальним інкубатором для паразитів. Воші та блохи заселяли ці розкішні голови цілими народами. Щоб хоч якось врятуватися від нестерпного свербежу, елегантні дами носили з собою спеціальні довгі палички з тонкої слонової кістки, якими граціозно чухали шкіру голови прямо крізь зачіску на світських раутах.

Але найгірше починалося вночі. Запах сала нестримно приваблював мишей. Дрібні гризуни буквально намагалися вити гнізда у жіночих перуках, поки їхні власниці спали. Щоб захистити свої голови (і свої дорогі зачіски) від щурів та мишей, жінкам доводилося спати у спеціальних нічних ковпаках, сплетених зі срібного або золотого дроту, які нагадували великі клітки. Ось вона, справжня ціна гламуру!

 Падіння імперії пудри та сучасний ренесанс

Кінець цій антисанітарній розкоші поклала Велика французька революція. Разом із головами аристократів полетіли в небуття і їхні пудрені перуки. В Англії останнім цвяхом у труну цієї моди став податок на пудру для волосся, впроваджений прем’єр-міністром Вільямом Піттом. Податок був настільки високим, що чоловіки масово жертвували своїми улюбленими кучерями. Дехто, як лорд Вільям Мюррей, навіть намагався запатентувати пудру з кінських каштанів, щоб обійти податок, але мода вже безповоротно змінилася.

Однак перука не вмерла — вона просто відступила в тінь, чекаючи свого часу. В епоху короля Едуарда VII в моду знову увійшли шиньйони та накладки. Величезні обсяги натурального волосся імпортували зі Скандинавії та Бретані, де бідним селянкам платили копійки за їхні довгі коси. Навіть знаменитий винахідник хімічної завивки Карл Несслер починав свою кар’єру у Швейцарії саме як майстер з виготовлення перук (до речі, перші спроби зафіксувати кучері на перуці він робив, накручуючи волосся на дерев’яні палички і запікаючи його в тісті для хліба).

Іноді перука рятувала репутацію. Відома красуня та акторка Ліллі Ленгтрі якось дозволила кронпринцу Австрії Рудольфу (своєму палкому шанувальнику) пофарбувати їй волосся в чорний колір. На жаль, принц виявився поганим колористом: після першого ж миття волосся Ліллі набуло яскраво-фіолетового відтінку з проблисками рідного блонду. Довелося рятуватися і ховати цей жах під перукою.

А в 1960-х роках перуки і напівперуки (шиньйони) знову стали хітом. Мода на зачіски змінювалася так стрімко, що жінки фізично не встигали відрощувати або стригти волосся відповідно до нових трендів. Штучне волосся стало порятунком для зайнятої жінки ХХ століття.

Сьогодні перука повернулася на подіуми, у кіно та в повсякденне життя. Вона пережила заборони церкви, епідемії чуми, податки Пітта і навіть мишачі атаки. Зрештою, історія перуки — це блискучий доказ того, що людина завжди віддасть перевагу ілюзії, красі та штучності, навіть якщо заради цього доведеться носити на голові срібну клітку.

---