Її рідний син перерізав собі горло від інцестуозної пристрасті. Це сталося прямо серед доглянутих кущів самшиту, коли ця жінка, змушена обставинами, нарешті відкрила юнакові страшну таємницю про те, що вона — його рідна мати. Шевальє де Вільє не витримав тягаря такої античної драми у фальшивих декораціях французького класицизму. Кров залила його мереживний комір. Анн «Нінон» де Ланкло лише важко зітхнула. Вона бачила занадто багато крові за своє довге життя, щоб непритомніти. Кардинал Рішельє, могутній архітектор французького абсолютизму і людина, яка стинала голови герцогам, колись пропонував їй п’ятдесят тисяч екю за одну ніч. Вона холоднокровно взяла гроші, але відправила до ліжка кардинала свою гарненьку подругу. Причина була настільки ж об’єктивна, наскільки й неприємна: Рішельє мав нестерпно неприємний запах з рота.

Історична наука зазвичай дивиться на Нінон де Ланкло (1620-1705) з певною підозрою, оскільки її життєпис часто-густо заснований на чисельних анекдотах, плітках і мемуарній непевності. Офіційні парафіяльні акти та нотаріальні реєстри фіксують лише нудні транзакції: придбання нерухомості на вулиці Турнель або дрібні майнові суперечки. Проте саме історичний анекдот є найвищою і найбільш безкомпромісною формою збереження людської повсякденності. Велика політична історія, та, що гучно оперує битвами при Рокруа чи параграфами Вестфальського миру, залишається абсолютно сліпою до мікроструктур людського буття. Анекдот — це скам’янілий відбиток ментальності. Це не наївна вигадка заради салонної розваги — це гранично концентрована правда про те, як люди конкретної епохи уявляли собі межі соціально можливого. Коли сучасники скрупульозно передавали з вуст в уста історії про її незліченних коханців, вони фіксували жорстку економіку бажання у Франції XVII століття.

Вона розробила власну фіскальну систему контролю над чоловіками, яка працювала значно безперебійніше за діряву королівську скарбницю. Усі чоловіки навколо неї автоматично ділилися на три кастові категорії. Перші — “платники” (payeurs), які утримували її фінансово, покірно сплачували гігантські рахунки за генуезький оксамит і дрова, але вкрай рідко отримували фізичний доступ до її тіла. Другі — “мученики” (martyrs), які роками безперспективно зітхали в її салоні, писали незграбні римовані оди і слугували безкоштовним декоративним фоном для її дотепності. Треті — “фаворити” (favoris), яких вона обирала сама виключно за покликом власного бажання та яким віддавалася абсолютно безкоштовно. Це був дзвінкий, розмашистий ляпас усій конструкції тогочасного патріархального суспільства. Розумна жінка холоднокровно капіталізувала свою сексуальну привабливість, щоб на зароблені гроші купити собі юридичну та соціальну свободу, притаманну лише чоловікам. Вона уважно студіювала есеї Монтеня тоді, коли її поважні заміжні сучасниці тупо бурмотіли над молитовниками, народжуючи десятого спадкоємця. Нінон стала першим в історії Франції повноцінним honnête homme, себто справжнім світським інтелектуалом, але в сукні. Хоча сукні вона теж носила не завжди, воліючи іноді одягати зручний чоловічий камзол для верхової їзди.

Візьмемо для прикладу її стосунки з родиною маркізів де Севіньє. Це історія, гідна низькопробного водевілю, але помножена на невблаганну демографічну статистику. Нінон спочатку регулярно спала з маркізом Анрі, законним чоловіком відомої епістолярної письменниці. Він виявився вкрай нудним коханцем, але дуже стабільним платником. Через двадцять років вона легко спокусила його сина, молодого Шарля. Мадам де Севіньє в розпачі скаржилася в листах до доньки, що ця жахлива жінка “зіпсувала вашого батька, а тепер взялася псувати сина”. Ще через одне десятиліття, як одностайно стверджують хронікери, у її розкішному ліжку опинився і молодий онук маркіза. Три покоління однієї аристократичної родини покірно пройшли через спальню цієї куртизанки, наче через обов’язковий ліцей хороших манер. Вона ніколи не була просто розпусницею. Вона була строгим і вимогливим педагогом. Вона вчила молодих неосвічених дворян не стільки банальній техніці коїтусу, скільки складному мистецтву невимушеної розмови, вмінню тримати драматичну паузу та найголовнішому мистецтву епохи — ніколи не бути смішним у товаристві.

Епікурейство XVII століття функціонувало не як абстрактна кабінетна філософія, а як цілком практична щоденна стратегія виживання в умовах жорсткої релігійної цензури та розширення абсолютизму. Завдяки працям П’єра Гассенді в інтелектуальних колах відбувалася повільна реабілітація матеріального світу і тілесності. Нінон близько і довго товаришувала з філософом-лібертеном Сент-Евремоном. Їхнє багаторічне, дещо сухе листування яскраво демонструє холодний, підкреслено раціональний підхід до людських пристрастей. Кохання розглядалося ними не як містичний дар небес чи божественне прокляття, а як цілком природний механічний рух атомів. Цей рух просто потребував певної емоційної гігієни та правильного дозування, як прийом ліків. Тіло в її салоні остаточно перестало бути брудним гріховним посудом і перетворилося на найточніший інструмент пізнання об’єктивної реальності.

Офіційна церква та державний апарат ненавиділи її з силою, прямо пропорційною рівню її особистої незалежності. Анна Австрійська, впливова королева-мати з обличчям вічної, незадоволеної вдови, одного разу втратила терпець і відправила до будинку Нінон лейтенанта поліції. Королівський наказ був категоричним: негайно зібрати речі і відправитися в монастир на примусове перевиховання. На вибір великодушно пропонувалися різні жіночі обителі. Нінон, спокійно поправляючи на грудях тонке мереживо, незворушно відповіла: ввічливо просила передати Її Величності, що з усіх запропонованих варіантів вона без вагань обирає чоловічий монастир ордену францисканців. Бюрократична влада завжди ціпеніє і ламається перед лицем відвертої абсурдної бравади. Врешті-решт куртизанку таки силоміць замкнули в похмурому монастирі Маделоннет, спеціальному притулку для “занепалих жінок”. Що відбулося в наступні дні? Майже весь королівський двір почав щодня з’їжджатися до цього монастиря в дорогих каретах, щоб просто годинами стояти під заґратованими вікнами її келії. Монастир блискавично і невідворотно перетворився на наймодніший світський салон Парижа. Настоятельки монастиря невдовзі самі почали слізно благати владу забрати цю жінку геть. Юні черниці під її впливом зовсім забули латинські тексти молитов і тепер жадібно слухали лише свіжі плітки про придворних інтриганів та філософські диспути про природу задоволення.

Це був смердючий, жорстокий світ, де не існувало антибіотиків, знеболювальних чи централізованої каналізації. Вузькі вулиці Парижа постійно потопали в липкій багнюці, а найбагатші аристократи були змушені глушити кислий запах немитих тіл важкими, задушливими парфумами з тваринного мускусу. Люди масово і раптово помирали від кривавої дизентерії відразу після грандіозних багатоденних балів. А Нінон вперто жила і насолоджувалася життям. Вона фізично пережила правління слабовільного Людовіка XIII, буремні і криваві часи Фронди, епоху хитрого італійця Мазаріні. Вона спокійно спостерігала за сліпучим сходом і подальшим повільним, болісним занепадом Короля-Сонця. Людовік XIV часто запитував своїх найближчих радників під час прийняття складних політичних або культурних рішень: “А що з цього приводу каже Нінон?”. Звичайна паризька жінка без будь-якого офіційного титулу чи посади стала визнаним державним оракулом.

Таллеман де Рео у своїх безсмертних “Історійках” залишив нам унікальні, майже фотографічні замальовки її повсякденного побуту. Він детально задокументував моторошний епізод, коли Нінон небезпечно захворіла на жовтяницю. Її шкіра за кілька днів набула кольору старого, брудного пергаменту, а обличчя змарніло. Її тодішній коханець у розпачі сидів біля її ліжка і гірко, голосно плакав. Вона повернула до нього голову, подивилася своїми жовтими очима і зовсім спокійно запитала: “Ти зараз плачеш, бо боїшся, що я помру, чи виключно через те, що я стала такою потворною?”. Есенція духу Просвітництва на (можливо) смертному ложі. Коли сучасні академічні історики гидливо ігнорують такі побутові анекдоти, вони власноруч позбавляють історію її теплого м’яса, її запаху і її живої крові. Залишається лише сухий, не надто цікавий, кістяк мирних договорів та митних декларацій.

Матеріальна культура її знаменитого приватного салону на вулиці Турнель слугує ідеальним і точним ключем до розуміння соціальних тенденцій того часу. В її вітальнях домінував м’який, вибілений, теплий жовтий колір. Це було вкрай незвично і сміливо для тогочасної моди, яка жорстко диктувала використання важких, темних багряних або зелених тканин, що поглинали світло. Меблі з полірованого світлого горіха, великі настінні дзеркала, розсіяне світло десятків дорогих воскових свічок замість сальних недопалків. Цей простір цілеспрямовано створювався не для публічної репрезентації владного статусу чи залякування гостей, як це робилося у мармурових залах Версаля. Він створювався спеціально і виключно для акустики тихого людського голосу і комфорту розслабленого тіла. Це був простір справжньої приватності. Чи існувало в європейській культурі це поняття до появи Нінон де Ланкло?

Коли ексцентрична королева Швеції Христина, яка добровільно відмовилася від свого трону, приїхала з візитом до Парижа, вона не виявила жодного інтересу до місцевих придворних дам. Вона категорично захотіла зустрітися лише з Нінон. Це була монументальна зустріч двох найбільших соціальних аномалій свого часу. Одна жінка добровільно відмовилася від корони, щоб жити як вільний європейський мислитель і носити зручні чоловічі панталони. Інша свідомо відмовилася від традиційного християнського шлюбу, щоб стати повноправним сувереном власного тіла. Вони довго розмовляли за зачиненими дверима. Це була дипломатична зустріч двох незалежних суверенних держав, кожна з яких складалася лише з однієї особи. Глобальна система патріархату дала масштабний системний збій просто в географічному центрі французької столиці.

Вік жінки у XVII столітті — це був жорстокий біологічний вирок, який зазвичай виконувався суспільством без жодного права на апеляцію. Після досягнення сорока років від жінки суворо очікували, що вона слухняно одягне безформні темні сукні, сховає волосся і почне тихо готуватися до смерті. Нінон де Ланкло зламала цю соціальну хронологію. У шістдесят років вона мала більше палких прихильників, ніж пересічна красуня у двадцять. У віці сімдесяти років вона грайливо і успішно спокушала молодих іноземних дипломатів. Багато її знатних сучасниць шалено шукали секрет її мазі чи чудодійного еліксиру молодості. Настої на мишачих хвостах? Порошок з єгипетських мумій? Насправді її секрет був скандально і до образливого простим. Вона просто милася щодня теплою водою і категорично відмовлялася використовувати свинцеві білила. Ці шалено популярні косметичні засоби того часу буквально і швидко роз’їдали обличчя молодих жінок до глибоких кривавих виразок, руйнуючи шкіру та зуби. Іронія полягала в тому, що повна відсутність агресивного модного “догляду” була найкращою і єдиною дієвою профілактикою старіння.

Остання фаза її надзвичайно довгого життя відзначилася остаточним переходом від статусу скандальної куртизанки до статусу шанованого філософа і мецената. Коли Нінон було вже далеко за вісімдесят, їй представили одного молодого, вкрай хворобливого хлопчика з амбітної буржуазної родини. Його звали Франсуа-Марі Аруе. Вона своїми підсліпуватими, але досвідченими очима уважно подивилася на цього нахабного підлітка. Стара жінка миттєво впізнала в ньому щось глибоко споріднене — ту саму нищівну іскру тотального знущання над будь-якими авторитетами. Вона заповіла йому дві тисячі франків у своєму заповіті. Умова отримання спадку була чіткою і недвозначною: гроші призначалися виключно “на купівлю книг”. Цей хлопчик невдовзі візьме собі гучний псевдонім Вольтер і своїм їдким сміхом переверне всю Європу догори дриґом. Велика епоха французького Просвітництва була профінансована і куплена на гроші, важко зароблені в ліжку епохи бароко.

Мертві давно не мають ні сорому, ні страху, зате вони мають свої категоричні вимоги до живих. Нінон де Ланкло, здається, вимагає від нас, щоб ми нарешті перестали дивитися на минуле виключно як на сірий перелік державних міністрів і дат військових кампаній. Вона відверто сміється зі спроб втиснути її в строгі академічні рамки чи моралістичні категорії. Історія — це зовсім не раціональний рух безликих і слухняних мас. Це хаотичний, глибоко абсурдний рух індивідуальних бажань, нелогічних амбіцій, нічних страхів і апетиту до добре просмаженої куріпки на вечерю. Куртизанка розуміла приховану механіку цього світу набагато глибше і краще за Рене Декарта. Вона померла у вісімдесят п’ять років, залишивши по собі міф і декілька неоплачених рахунків за бургундське вино. Останніми її словами, ледве вимовленими в напівмаренні, нібито були: “Якби я наперед знала, що все закінчиться саме так, я б ніколи не народилася”.

—

Claude Dulong (1984), La vita quotidiana delle donne.
Ian Graham (2001), Scarlet Women: The Scandalous Lives of Courtesans, Concubines, and Royal Mistresses.
Gédéon Tallemant des Réaux (1834), Les historiettes.
Roger de Bussy-Rabutin (1665), Histoire amoureuse des Gaules.
Havelock Ellis (2004), Studies in the Psychology of Sex [Vol 6 of 6].
Jeanne A. Ojala, William T. Ojala (1990), Madame de Sévigné: A Seventeenth-Century Life.
Lisa Hilton (2002), Athénaïs – the life of Louis XIV’s mistress, the real queen of France.
Will Durant (1994), The Age of Louis XIV.
Arthur Marwick (2004), A History of Human Beauty.
Michel Vergé-Franceschi, Anna Moretti (2017), Una historia erótica de Versalles.
François de La Rochefoucauld (1665), Collected Maxims.